Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

На деякій відстані від тротуару на лужку — освітлена табличка. На табличці написано: «Геоінформ».

Ми просто хотіли проїхати мимо, щоб глянути на будинок. Але простояли тут майже годину.

Це ніяк не пов’язано з будинком. Ми могли б стояти де завгодно. Скільки завгодно.

Поруч з нами зупиняється поліцейська машина. Вона вже двічі проїздила повз нас. Тепер вони хочуть з’ясувати, навіщо ми тут зупинилися.

Поліцейський, не звертаючи на мене уваги, говорить до механіка:

— Що таке, друже?

Я висовую голову з вікна прямо в патрульну машину.

— Ми живемо в однокімнатній, пане комісар. Знімаємо квартиру в підвалі на Єгерсборґґаде. У нас троє дітей і собака. Але іноді хочеться трохи особистого життя. І краще — безкоштовно. Тому ми їдемо сюди.

— О’кей, фру, — каже він. — Але їдьте до іншого місця зі своїм особистим життям. Це дипломатичний квартал.

Вони від’їжджають. Механік заводить машину і рушає з місця.

Раптом світло в будинку перед нами гасне. Він пригальмовує. Ми повземо у бік алеї з вимкненими фарами. На сходах з’являються три постаті. Дві-з них — лише темні цятки в ночі. Третя поривається вийти на світло. Хутряна шуба, біле обличчя освітлене. Це жінка, яка говорила з Андреасом Ліхтом на похороні Ісайї. Вона робить рух головою, відкидаючи темне волосся в ніч. Тепер, коли я бачу цей рух ще раз, мені зрозуміло, що він виражає не марнославство, а самовпевненість. Відчиняються двері гаража. У потоці світла з’являється машина. Фари освітлюють нас, і вона їде собі. Двері за нею повільно зачиняються.

Ми їдемо слідом за машиною. Не дуже близько до неї, бо алея порожня, але й не дуже далеко.

Якщо їхати Копенгагеном у темряві і дозволити всьому, що вас оточує, вислизнути з фокусу й розпливтися, то проступає новий малюнок, невидимий налаштованому на різкість оку. Місто немов рухоме світляне поле, немов біла і червона павутина, що обплутує сітківку.

Механік веде машину без жодної напруги, майже цілком поринувши в самого себе, неначе він на межі сну. Він не робить різких рухів, немає несподіваних різких гальмувань, прискорення, а лише плавний плин вулицями серед машин. Десь попереду нас широким, низьким силуетом весь час бовваніє машина, що веде нас.

Машини трапляються все рідше і нарешті зовсім пропадають. Ми прямуємо до Кальвебод Брюґґе.

Ми виїжджаємо на набережну дуже повільно, вимкнувши фари. За кілька сотень метрів попереду нас, на самісінькому причалі, гаснуть два червоні габаритні вогні. Механік зупиняється біля темного дощатого паркана.

Тепліше, ніж повітря, море створює серпанок, який поглинає все світло навколо. Видимість близько ста метрів. Протилежний бік гавані зник у пітьмі. Чути протяжний плескіт хвиль об причал.

І раптом — якийсь рух. Не звук, а поступово проступаюча чорна цятка в ночі. Чорна пляма, яка методично рухається від одного автомобіля до іншого. За двадцять п’ять метрів од нас рух припиняється. На тлі світлого рефрижератора стоїть чоловік. Повітря над його фігурою світиться, неначе це світлий капелюх або німб. Чоловік довго стоїть нерухомо. Серпанок стає щільнішим. Коли він розходиться, чоловіка немає.

— Він торкав капоти автомобілів. Щоб перевірити, чи не теплі вони.

Механік шепоче, неначе його голос може бути почутий у ночі.

— Обережний, ч-чорт.

Ми сидимо тихо, і час проходить крізь нас. Незважаючи на те, що ми сидимо в цьому місці, незважаючи на те невідоме, чого ми чекаємо, для мене цей час — немов річка щастя.

За його годинником минуло, мабуть, півгодини.

Ми не чуємо машину. Вона з’являється з туману з вимкнутими фарами і проїжджає повз нас, звук її двигуна схожий на шепіт. Стекла у неї темні.

Ми виходимо з машини і йдемо до причалу. Два великі силуети, які вгадувалися в темряві, це кораблі. Ближчий з них — це вітрильне судно. Трап прибрано, і на борту темно. Біла дощечка нагорі на палубі повідомляє німецькою мовою, що це польське навчальне судно.

Друге судно — це чорний високий корпус. Алюмінієвий трап установлено всередині, але все здається пустинним і занедбаним. Судно називається «Кронос». Воно, напевно, метрів сто двадцять завдовжки.

Ми повертаємося до машини.

— Може, треба було піднятися на борт, — каже механік.

Це мені треба прийняти рішення. На мить я відчуваю спокусу. Потім виникає страх і спогад про палаючий силует «Північного сяйва» на тлі Ісландс Брюґґе. Я хитаю головою. Зараз, саме зараз життя становить для мене особливу цінність.