Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

У Моріца в руках два конверти. Один з них сірий, і на ньому плями, схожі на червоне вино. Ми обоє мовчимо, і він намагається за допомогою конвертів змусити мене сісти за стіл. Йому це не вдається.

— Мені це неприємно, — каже він.

Я не розумію, що він має на увазі.

— Вид — це не зовсім просте ім’я. Був такий композитор, Йонатан Вид. Я подзвонив Віктору Халькенваду.

Бенья підводить голову. Це ім’я навіть вона чула.

— Я не знала, що він ще живий.

— Та я теж не впевнений у тому, що це життя.

Він простягає мені конверт. Я підношу його до носа. Пляма від червоного вина. Моріц засовує палець за край светра і проводить ним уздовж коміра.

— Це було неприємно. Він дуже здав. Зрештою він кинув трубку. Я не встиг закінчити фразу. Але він усе-таки написав мені.

Дуже рідко з’являється змога побачити Моріца збентеженим. Зараз якраз такий рідкісний випадок. Тільки в машині я розумію, в чому тут річ.

Він наздоганяє мене у дверях:

— Ти забула оце.

Це інший конверт.

— Одна вирізка про Терка Вида. З «Данського прес-бюро».

Ця фірма, клієнтом якої він є, збирає вирізки з газет. Вони збирають згадки у пресі про нього самого.

Він хоче доторкнутись до мене. І не наважується. Хоче щось сказати. І не може.

У машині я читаю листа вголос. Почерк ледве можна розібрати.

«Йорґен, жалюгідний підмайстер цирульника».

Механік має спантеличений вигляд.

— Перше ім’я мого батька — Йорґен, — кажу я. — А Віктор завжди був дратівливий.

Востаннє я бачила його, мабуть, років п’ятнадцять тому. Оперний театр виділив йому за заслуги квартиру на Сторе Каннікестреде. Він сидів у кріслі, що стояло біля рояля. Він був у халаті, в іншому одязі я його ніколи не бачила. У нього були голі опухлі ноги. Я не знаю, чи міг він ще ходити. Він, мабуть, важив понад 150 кілограмів. Усе з нього звисало. Дивився він на мене, а не на Моріца. Під очима у нього були не те що мішки — це були справжні гамаки.

— Я не люблю жінок, — сказав він. — Сядь подалі.

Я відсіла подалі.

— Ти була такою милою в дитинстві, — сказав він. — Цей час минув.

Він підписав конверт платівки і простягнув Моріцу.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Ти думаєш, що ось старий ідіот записав ще одну платівку.

Це були «Пісні Гурре». У мене все ще зберігається та платівка. Цього запису як і раніш неможливо забути. Іноді я думаю, що саме наше фізичне існування ставить межу тому, який сильний біль може витерпіти душа. І що Віктор Халькенвад на цій платівці підходить до цієї межі. Тож усі ми тепер можемо, слухаючи, відчути це разом з ним, і при цьому нам самим не треба проходити той самий шлях.

Навіть коли ви, як і я, нічого не знаєте про історію європейської культури, ви можете відчути, що в цій музиці, на цій платівці настає кінець світу. Питання: чи прийшло щось йому на зміну? Віктор вважав, що ні.

«Я подивився в своєму щоденнику. Це все, що залишилося від моєї пам’яті. Востаннє ти відвідував мене десять років тому. Дозволь повідомити тебе, що в мене хвороба Альцгеймера. Навіть такий дорогий лікар, як ти, мусить знати, що це означає. Щодня знищує шматочок мого мозку. Скоро я, слава Богу, навіть не зможу пригадати всіх вас, які зрадили мене і самих себе».

Його спів діяв саме своєю байдужістю. У його голосі, трепетному, готовому розірватися, нестерпно наповненому романтикою та її відчуттями, була якась відчуженість, щось, що посилало все до бісової матері.

«Ми з Йонатаном разом вчилися в Консерваторії. Ми вступили 1933 року. Того року, коли Шенберґ навернувся до іудаїзму. Того року, коли горів Рейхстаг. Це було цілком у дусі Йонатана — він завжди хріново вибирав час. Він склав твір для восьми поперечних флейт і назвав його „Срібні поліпи“. Прямо у розпалі ідіотських післявоєнних забобонів у Данії, коли сам Карл Нільсен вважався занадто зухвалим. Він написав геніальний концерт для фортепіано з оркестром. У роялі передбачалося покласти на струни старі залізні кухонні конфорки, бо це давало абсолютно унікальний звук. Цей твір так і не був виконаний. Ніколи, жодного разу. Він одружився із жінкою, про яку навіть я не міг сказати поганого слова. Їй було трохи більше двадцяти, коли у них народився хлопчик. Вони жили в Бренсхойє, в одному з тих його кварталів, які вже більше не існують. Садові сарайчики, покриті рифленим залізом. Я бував у них там. Йонатан не заробляв ні копійки. Хлопчик був покинутий. Драний одяг, почервонілі очі, велосипед йому так ніколи й не змогли купити, його лупцювали в місцевій пролетарській школі, бо він був надто слабкий від голоду, щоб захищатися. А все тому, що Йонатан мав себе за великого художника. Всі ви зрадили своїх дітей. І такий старий хрін, як я, мусить вам це пояснювати».