Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я називаю три імені. Він хитає головою. За вікном зараз якраз видно сузір’я Плеяди. Я показую на нього.

— Плеяди. Моєю мовою вони називаються qiluttuusat.

Він повторює це повільно і старанно. Так, як він готує їжу. У його диханні аромати і прянощі. Від нього пахне горіхами, підсмаженими в ростері.

Стоячи на підлозі в спальні, ми знімаємо одне з одного одяг. У ньому є легка, незграбна грубість, яка кілька разів змушує мене подумати, що зараз це коштуватиме мені здорового глузду. У нашій близькості, що тільки зроджується, я спонукаю його відкрити маленьку щілину в головці члена, тож я можу ввести туди клітор і трахнути його.

Спочатку ми опиняємося в кают-компанії. Ілюмінатори зроблені з латуні, стіни і стеля — з червоного дерева. На кріслах — подушки зі світлої шкіри, крісла пригвинчені до підлоги латунними шурупами і мають прикріплені за допомогою карданних підвісів бронзові тримачі для келихів з віскі і до того ж такі глибокі, що й під час арктичного тайфуну в них можна було б сидіти, насолоджуючись дзвоном кубиків льоду в потрійному «лафруа».

Наступне приміщення — це 25-метровий променад у напрямі ходу судна, знову повз червоне дерево й відполіровані ілюмінатори, повз корабельні хронометри й міцно пригвинчені до підлоги масивні столи, де з десяток осіб працюють так, ніби все має бути згорнуте за тридцять секунд. Жінки набирають щось на комп’ютерах, чоловіки говорять відразу по трьох телефонах, а стелі не видно за хмарою сигаретного диму і метушні.

Наступне приміщення — кабінет секретаря. Там сидить жінка середніх років, підфарбована, у блузці з мереживами, зшитому на замовлення піджаці і з такими руками, неначе її найняли на роботу ковалем. Вона могла б налякати мене, якби зі мною не було механіка.

Він її знає. Вони вітаються за руку, а збоку це виглядає так, ніби вони збираються зайнятися армрестлінгом. Ми йдемо далі до капітанової каюти. Дорогою ми проходимо повз стенди з моделями танкерів, тих, де команда, поки перебереться з носа на корму, повинна тричі ставати табором.

Ілюмінатори тут завбільшки з кришку каналізаційного люка і розташовані нижче, тож видно кущі в маленькому скверику на Санкт-Анне Плас. Це нагадує нам про те, що, будучи найогиднішим прикладом екстравагантності внутрішнього оздоблення, з яким я коли-небудь стикалася, все це морське дурисвітство міститься на третьому поверсі палацу, задній фасад якого дивиться на палац Амалієнборґ.

За письмовим столом, по краю якого зроблено бордюр, щоб позолочені кулькові ручки не скочувалися на підлогу під час уявної морської хитавиці, сидить хлопець, якому на вигляд не більше чотирнадцяти років і який нещодавно пройшов обряд конфірмації, з пригладженим волоссям пісочного кольору і ластовинням на носі.

Коли він починає говорити, у нього виявляється тонкий, світлий альт, повний власної гідності.

— Я добре знаю, що ти хочеш сказати, люба моя. Ти хочеш сказати: «Де твій тато, пацан, бо це з ним ми прийшли поговорити». Але ти помиляєшся. Наступного місяця мені стукне тридцять три роки. Якщо мене помилково вб’є який-небудь маніяк — мисливець на дітлахів, то моїй дружині і моїм трьом дітям залишиться двадцять п’ять мільйонів, коли буде продана ця крамничка.

І він підморгує мені.

Його звуть Бірґо Ландер. Він механіків друг. Він власник і директор своєї ж судноплавної компанії. Його виховання проходило в усіх данських виправних установах, він сирота, багатий, вільний від докорів сумління, страждає на дисграфію ще більшою мірою, ніж механік, він п’є, має пристрасть до азартних ігор, у нього така зовнішність, що він міг би їздити за дитячим квитком у громадському транспорті, але це йому ні до чого, позаяк у нього є зроблений на індивідуальне замовлення «ягуар».

Дещо з цього я і вся Данія знаємо з журналів та газет. Решту мені дорогою сюди розповів механік.

Бірґо Ландер обома руками бере руку механіка. Він нічого не говорить, але дивиться на нього так, ніби знову знайшов давним-давно зниклого старшого брата. Потім ми сідаємо. Механік відсовує свій стілець трохи назад, виходячи з розмови. Пояснювати мушу я.

— Якщо я хочу найняти судно водотоннажністю приблизно чотири тисячі тонн, щоб перевезти вантаж, про який я не хочу нікому нічого говорити, до місця, про яке я теж не хочу нічого повідомляти, як мені поводитись? І якщо я вже в процесі пошуків, чи може хтось сторонній відстежити мої спроби?

Він підводиться. На ньому ковбойські чоботи з високими каблуками. Вони не набагато додають йому зросту. З шафи на стіні він дістає літрову пляшку прозорої фруктової горілки. Ми з механіком відмовляємося. Він наливає собі горілки у високий циліндричний кухоль для води.