Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Це, звичайно ж, ідіотизм, подібний до поплескування по плечу на знак схвалення. У тій дійсності, межі якої вона встановлює, технологічна культура суверенна. Сім-вісім елементарних правил єгипетських землемірів — це все одно що рахівниці в порівнянні з інтегральним численням.

Жан Малорі пише в книзі «Останні королі Туле», що серйозним аргументом на користь вивчення полярних ескімосів є те, що таким чином можна дещо дізнатися про перехід людини від стадії неандертальця до людини кам’яного віку.

Все це написано з деякою любов’ю. Але це дослідження — посібник з вивчення завуальованих забобонів.

Будь-який народ, якщо його оцінити за шкалою, встановленою європейськими природничими науками, буде культурою вищих мавп.

Виставляння оцінок позбавлене здорового глузду. Будь-яка спроба протиставити одну одній культури з метою визначити, яка з них розвиненіша, завжди залишатиметься лише ще одним лайновим віддзеркаленням ненависті західної культури до своїх тіней.

Існує єдиний спосіб зрозуміти іншу культуру. Жити в ній. Переїхати в неї, попросити, щоб тебе терпіли як гостя, вивчити мову. У якийсь момент, можливо, прийде розуміння. Це завжди буде розуміння без слів. Коли вдається зрозуміти чуже, зникає потреба пояснювати його. Пояснити явище — означає віддалитися від нього. Коли я починаю говорити про Кваанаак самій собі або іншим, я знову втрачаю те, що насправді ніколи мені й не належало.

Те ж саме відбувається і зараз, коли я сиджу на його канапі і в мене виникає бажання розповісти йому, через що я прив’язана до ескімосів. Це через їхню здатність розуміти, без найменшого сумніву, що життя наповнене сенсом. Через те, як вони в своїй свідомості, не руйнуючи себе і не намагаючись знайти спрощеного рішення, миряться з напругою від несумісних протиріч. Через їхній короткий, дуже короткий шлях до екстазу. Тому що вони можуть, зустрівши свого ближнього, сприймати його таким, який він є, не намагаючись оцінювати його, а їхня ясність не обтяжена забобонами.

Я відчуваю потребу сказати йому все це. Ця потреба росте в мені. Я відчуваю, як вона стискає мені серце, шию, скроні. Я знаю — це тому, що я в цю мить щаслива. Ніщо не розбещує більше, ніж щастя. Воно змушує нас думати, що коли у нас зараз може бути все це, то й наше минуле може стати спільним. Якщо у нього досить сил, щоб прийняти мене нинішню, він може вмістити в себе і моє дитинство.

Я жену це відчуття геть. Воно тисне. Та ось воно підіймається і зникає крізь стелю, і він ніколи не запідозрить, що воно існувало.

Він пече банани. Тримає їх у духовці, поки почорніє шкірка. Тим часом підсмажує лісові горіхи. У ростері. Він запевняє мене в тому, що т-так вони р-рівномірніше об-бсмажуються.

Не виникає ніякого бажання сміятися. Він урочистий, як священик. Він надрізає банани. Вони жовті й липкі. У розріз він наливає вересового меду і кілька крапель лікеру.

Для мене світ міг би застигнути цієї миті. Ніхто нічого не повинен більше говорити.

Він витирає губи серветкою. Чуттєві губи і великий рот. Трохи повна верхня губа.

— Вони рушають туди в шістдесят шостому. Потім перерва в двадцять п’ять років. Потім вони знову їдуть туди. Потім вони сидять тихо півтора року. Потім гине Барон. Потім втручається поліція. Потім горить музей.

Кожен з нас хоче, щоб інший закінчив цю думку.

— Все ніби починає рухатися, Смілло.

— Так, — кажу я.

— Вони знову збираються туди. Зима — підходящий час для підготовки. Так, щоб можна було відплисти ранньої весни.

Саме про це я і сама думала.

— Але як вони це з-зроблять? Вони не можуть організувати поїздку, судно й устаткування через Кріолітове товариство. Тому що воно майже ліквідоване.

Я хочу подивитися на зоряне небо, тому вимикаю світло. Відблиски, що проникають зовні, тут трохи інші, ніж у моїй квартирі.

— Лоєн, Ліхт, Вінґ, — кажу я. — Вони знайшли це. Хоч би що це було. Можливо, ще в Гамбурзі. Вони організували перші поїздки. Але зараз вони постаріли. Їм би це було не під силу. І хтось убив Ліхта. За цими трьома ховається щось інше, щось більше, щось жорстокіше.

Він підходить до мене й обіймає мене. Я можу притулитися потилицею до його пахви.

— Їм потрібне судно, — каже він задумливо. — У мене є друг, який трохи розуміється на суднах.

Мені хочеться поставити йому питання, щоб дізнатися щось із того, чого я про нього не знаю. Але я цього не роблю.

— Я була в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. У «Геоінформ» троє людей у правлінні.