Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Це коли дивитися загальним планом. А коли подивитися зблизька, то я прожила поверхом вище механіка півтора року і багато разів з ним говорила, і він лагодив дзвінок на моїх дверях і мій велосипед, а я допомагала йому перевірити листа до житлового кооперативу щодо орфографічних помилок, їх було приблизно двадцять на двадцять вісім слів. Він страждає на дисграфію.

Нам треба було б помитися, змити з себе пил, кров і тріскову печінку. Але ми зв’язані тим, що трапилося. Тому ми йдемо разом до його квартири. Де я ніколи раніше не бувала.

У вітальні панує лад. Меблі з відшліфованого й обробленого лугом світлого дерева, з подушками й оббивкою з шерстяної кінської попони. Свічники із стеариновими свічками, стелаж із книгами, дошка з фотографіями і малюнками дітей знайомих. «Великому Пітеру від Марії, 5 років». У фарфорових горщиках — кущі троянд, а на них червоні квітки, і схоже, що хтось поливає їх і говорить з ними, обіцяючи їм, що їх ніколи не пошлють на канікули до мене, де з якоїсь причини для зелених рослин непідходящий клімат.

— К-кави?

Кава, — це отрута. Проте у мене несподівано виникає бажання вивалятися в багнюці, і я погоджуюся.

Я стою в дверях і дивлюся, як він варить каву. Кухня абсолютно біла. Він — у самому центрі, немов гравець у бадмінтон на майданчику, так, щоб переміщатися якомога менше. У нього маленький електричний кавовий млинок, в якому він меле спочатку трохи світлих зерен, а потім трохи маленьких, майже чорних і блискучих, як скло. Він змішує їх у маленькій металевій лійці, яку закріплює в еспресо-кавоварці, яку ставить на газовий пальник.

У Гренландії набуваєш жахливих кавових звичок. Я наливаю гаряче молоко прямо в розчинну каву. Я не піднімаюся вище того, щоб розчиняти порошок прямо в гарячій воді з-під крана.

Він наливає третину вершків і дві третини молока у дві високі склянки з ручками.

Кава, яку він націджує з кавоварки, чорна і густа, як сира нафта. За допомогою трубочки для пари з кавоварки він збиває молоко.

Ми беремо каву й сідаємо на канапу. Я цілком можу оцінити, коли мене пригощають чимось гарним. У високих склянках напій темний, як старий дуб, із сильним, майже парфумерним тропічним запахом.

— Я пішов за тобою, — каже він.

Склянка дуже гаряча. Кава обпікає. Звичайно гарячі напої остигають, коли їх переливають. Але тут трубка для пари нагріла склянку разом з молоком до ста градусів.

— Двері відчинені. Тож я входжу. Хто ж міг знати, що ти сидітимеш і чекатимеш у темряві.

Я обережно відсьорбую. Напій такий міцний, що на очі виступають сльози, і я раптом відчуваю своє серце.

— Я думав про те, що ти сказала на даху. Про сліди. — Затинається він зовсім трохи. Іноді зовсім не затинається.

— Адже ми дружили. Він був зовсім маленьким. Але ми все-таки дружили. Ми багато не розмовляємо один з одним. Але нам весело. Чорт забирай, як нам весело! Він строїть гримаси. Затуляє обличчя руками. Потім відтуляє його, і він схожий на стару, хвору мавпочку. Він ховає обличчя. І знову відтуляє його. Тепер він схожий на кролика. Ще раз — і він схожий на чудовисько Франкенштейна. Аж я падаю на підлогу від сміху і нарешті прошу, аби він припинив. Йому можна було дати кубик і стамеску. Йому можна було дати ніж і шматок стеатиту. Він сидітиме, возитиметься й бурмотітиме щось, як маленьке ведмежа. Іноді він щось говорить. Але це гренландською. Собі під ніс. І ми сидимо і працюємо. Кожен окремо, але все-таки разом. Я думаю про те, як добре, що він може бути такою чудовою людиною з такою матір’ю.

Він витримує довгу паузу, сподіваючись, що я підтримаю розмову. Але я не приходжу йому на допомогу. Ми обоє знаємо, що це він має дати мені пояснення.

— І ось одного вечора ми сидимо як завжди. І приходить Петерсен, двірник. Він зберігає свої пляшки з вином на сходах біля казана. Приходить, щоб узяти своє абрикосове вино. Взагалі-то він ніколи не приходить сюди о цій порі. А тут лунає його низький голос. І на ньому дерев’яні черевики. Тут я дивлюся на хлопчика. Він сидить зіщулившись. Як звір. Затиснувши в руці той ніж, який ти йому подарувала. Тремтить усім тілом. І вигляд у нього лютий. Навіть побачивши, що це всього лише Петерсен, він продовжує тремтіти. Я беру його на коліна. Вперше в житті. Говорю з ним. Він не хоче додому. Я веду його сюди. Кладу на канапу. Думаю, чи не зателефонувати тобі, але що сказати? Адже ми не так добре знаємо одне одного. Я не сплю і сиджу біля канапи. Кожні п’ятнадцять хвилин він схоплюється як пружина, тремтить і плаче.