Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

У звіті двадцять сторінок додатку. Список привезених у Данію мінералогічних проб. Фінансовий звіт. Довга низка знятих з літака чорно-білих фотографій глетчера, який, розділяючись, охоплює світлу скелю, що нагадує усічений конус.

У пластиковій теці містяться копії двох десятків листів, пов’язаних з транспортуванням тіл.

Усе виглядає чітко і правильно. Трагічно, але все ж не більше ніж нещасний випадок. Нічого такого, що могло б мати в собі пояснення тому, що через два роки в Копенгагені з даху падає маленький хлопчик. З’являється думка: чи не наснилося мені все? Думка, що я помилилася. Що все це лише плід моєї уяви.

Лише зараз я починаю відчувати, як задушливо в цій кімнаті від минулого. Від низки днів, низки цифр, низки людей, які щодня, з року в рік, у їдальні з’їдали по два бутерброди й розпивали пляшку пива на двох з Амандою, але завжди тільки одну пляшку, за винятком Різдва, коли лабораторія до різдвяного обіду виставляла чверть хімічного бутля 96-градусного дезінфекційного спирту. Архів кричить мені про те, що вони були задоволені. Те ж саме було написано в тій книзі, яку я читала в бібліотеці, і те ж саме говорила мені Ельза Любінґ: «Ми були задоволені. Це було гарне місце роботи».

Як уже часто бувало, я відчуваю поштовх у грудях, доторкнувшись до чогось, взявши участь у чомусь. У Туле і Сіорапалуку ніколи не питали, хто ти, бо всі були мисливцями, всі чимось займалися. У Данії ти — наймана робоча сила, й усвідомлення того, що ось зараз ти мусиш засукати рукави, застромити олівець за вухо, схопити гумові чоботи і йти на роботу, наповнює твоє існування і надає йому особливого сенсу. А після роботи дивишся телевізор, або відвідуєш друзів, або граєш у бадмінтон, або ж ідеш на комп’ютерні курси. А не провадиш підвальне існування на Странбульвар пізно вночі напередодні Різдва.

Не вперше і не востаннє навідують мене ці думки. Що змушує нас із власної волі шукати занурення в депресію?

Коли я закриваю теку, у мене з’являється одна думка. Я знову відкриваю її і дивлюся медичний звіт. Там я дещо знаходжу. І раптом я розумію, що всі мої зусилля були не марні.

У Гренландії я зустрічала жінок, які, тільки-но виявивши, що вони вагітні, несподівано ставали обережні з собою, як ніколи раніше. Саме таке відчуття охоплює мене зараз. З цієї миті мені треба берегти себе.

Рух на вулиці стих. Я не маю годинника, але зараз, мабуть, десь близько третьої. Я вимикаю ліхтарик.

У будинку тихо. У цій тиші раптом чується якийсь незрозумілий звук. Він лунає дуже близько, щоб мати стосунок до вулиці. Але він тихий, як шепіт. З того місця, де я сиджу, дверний отвір має вигляд слабко освітленого сіруватого прямокутника. Я дивлюся на нього, і тут він раптом зникає. Хтось увійшов до кімнати, хтось, хто своїм тілом затуляє світло.

Нахиливши голову, я можу крізь полиці стежити за рухом. Я знімаю чоботи. Вони не годяться для того, щоб тікати. Я встаю. Трохи змінивши положення, я бачу на тлі слабко освітленого дверного отвору постать.

Нам здається, що страх має межі. Це тільки поки ми не зустрілися з невідомим. У всіх нас є безмежний запас жаху.

Міцно вхопившись за один із стелажів, я перекидаю його на незнайомця. Коли стелаж трохи нахиляється, випадає одна із тек. Це слугує йому попередженням, і він, виставивши руки, зупиняє падаючий стелаж. Спочатку лунає звук, неначе ламаються кістки передпліч. Потім здається, ніби на підлогу впало п’ятнадцять тонн книг. Він не може відпустити полицю. Але вона всією своєю вагою лежить на ньому. І його ноги повільно починають підгинатися.

Більша частина людей помиляються, вважаючи, що насильство завжди обертається на користь фізично сильного. Це не так. Результат бійки — це завжди питання про те, хто кого випередить у перші хвилини. Коли я, провівши півроку в школі Руґмаркен, переїхала до школи Скоуґор, я вперше серйозно зіткнулася з класичним данським переслідуванням тих, хто не схожий на інших. Там, де я раніше вчилася, всі ми були іноземцями, всі були в одному човні. У своєму новому класі лише я одна мала чорне волосся і говорила ламаною данською. Один хлопчик, на кілька класів старший за мене, був особливо жорстокий. Тоді я дізналася, де він живе. Встала рано-вранці і стала чекати його в тому місці, де він переходив Скоусховедвай. У нього була переді мною перевага в п’ятнадцять кілограмів. І у нього не було жодних шансів. Він так і не дістав тих кількох секунд, які були йому необхідні, щоб прийти в бойову готовність. Я вдарила його прямо в обличчя і зламала йому ніс. Потім ударила його ногою спочатку по одній, потім по другій колінній чашці, щоб опустити його до більш оперативної висоти. Знадобилося накласти дванадцять швів, щоб поставити на місце його носову перетинку. Ніхто ніколи так і не повірив, що я могла зробити таке.