Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я потрапила на територію в тому місці, де колись була задня стіна цеху з переробки кріоліту-сирцю. Фундамент залишився — покинуте футбольне поле замерзлого бетону. Я видивляюся залізничні рейки. І тої ж миті спотикаюся об шпали. Це сліди тієї залізниці, якою перевозили руду від причалу компанії. У темряві видніється силует будівлі, де колись були кузня, механічна й столярна майстерні. Завалений камінням підвал був колись під їдальнею. Територію заводу тепер перетинає вулиця Сванекеґаде. На тому боці вулиці — житловий квартал з безліччю запалених різдвяних зірок, безліччю стеаринових свічок, безліччю батьків, матерів і дітей. А під їхніми вікнами — два витягнутих, ще не знесених лабораторних будинки. Що це, ілюстрація ставлення Данії до своєї колишньої колонії — розчарування, відмова і відступ? І збереження останньої адміністративної влади: управління зовнішньою політикою, надрами, військовими інтересами?

Переді мною в світлі Странбульвару стоїть вілла, схожа на маленький палац.

Будинок зведено у формі літери L. Вхід нагорі віялоподібних гранітних сходів у тій частині будинку, яка виходить на Странбульвар. Цього разу ключ підходить. За дверима — маленький квадратний хол, викладений чорними і білими мармуровими плитками, з гучною акустикою, хоч як би тихо ти ступав. Одні сходи ведуть звідси вниз, у темряву, до архіву, а другі підіймаються п’ятьма сходинками вгору на той рівень, звідки Ельза Любінґ поширювала свій вплив протягом сорока п’яти років.

Сходи ведуть до засклених двостулкових дверей. За ними одна велика кімната, протяжністю, мабуть, на все крило. Тут вісім письмових столів, шість вікон з нішами, що виходять на вулицю, архівні шафи, телефони, мікрокомп’ютери для обробки тексту, два ксерокси, металеві полиці з синіми й червоними теками. На одній стіні — карта Гренландії. На довгому столі кавоварка та кілька кухлів. У кутку електричний сейф, маленьке віконце якого в темряві світиться написом «closed». [8] «Зачинено» (англ.).

Один письмовий стіл, трохи більший за інші, стоїть осторонь. На столі лежить скло. На склі стоїть маленьке розп’яття. Ніякого окремого кабінету для головного бухгалтера. Просто стіл у спільному приміщенні. Як у релігійному братстві перших християн.

Я сідаю в її крісло з високою спинкою. Щоб зрозуміти, що це таке — просидіти сорок п’ять років серед банківських паперів і ластиків, тоді як частина свідомості піднімається на духовну висоту, де сяє світло такої сили, яка може змусити її знизувати плечима у відповідь на слова про земну любов. Яка для всіх нас щось середнє між домським собором в Нууку і можливістю третьої світової війни.

Посидівши трохи, я встаю. Так нічого й не зрозумівши.

На вікнах жалюзі. Світло, що сіється до кімнати із Стран-бульвару, смугасте, як зебра. Я набираю ту дату, коли вона стала головним бухгалтером. 17 травня 1957 року.

Шафа дзижчить, і двері прочиняються. Ручки немає, тільки широке заглиблення, за яке можна вхопитися і потягти.

На вузьких металевих полицях стоять фінансові звіти Кріолітового товариства з 1885 року, коли воно за державною концесією відокремилося від «Ересунна». Можливо, по шість книг за кожен рік. Сотні фоліантів у сірому молескіні з червоним тисненням. Шматочок історії. Про найвигідніше і найважливіше в політичному й економічному відношенні розміщення капіталу в Гренландію.

Я дістаю том з написом «1991» і гортаю навмання. Там написано: «заробітна плата», «пенсії», «портові збори», «витрати на робочу силу», «харчування й обслуговування», «судновий збір», «прибирання і прання», «дорожні витрати», «дивіденди акціонерів», «заплачено до хімічної лабораторії Струєра».

На стінці шафи праворуч один над одним висять ряди ключів. Я знаходжу той, на якому написано «архів».

Коли я зачиняю дверці сейфа, цифри зникають одна за одною, а коли я виходжу з кімнати, щоб спуститися вниз, у темряву, на дверцях знову з’являється напис «closed».

Перше приміщення архіву займає цілком весь підвал під одним флігелем будинку. Приміщення з низькою стелею і нескінченними рядами дерев’яних полиць, нескінченними гросбухами в коричневих палітурках, наповнене тим здатним позбавити сил сухим повітрям, коливання якого завжди відчуваються над великими паперовими пустелями.

Друге приміщення розташоване перпендикулярно до першого. У ньому такі самі полиці. Але крім них ще й архівні шафи з пласкими висувними полицями для топографічних карт. Архів із сотнями розвішаних карт, деякі з них закріплені на латунних стрижнях. Закрита дерев’яна конструкція, схожа на домовину завдовжки десять метрів. Мабуть, тут дрімають колонки порід.