Є в Гренландії люди, що вміють поводитися із собаками. Моя мати вміла. До того як у сімдесяті роки набули поширення нейлонові мотузки, ми використовували для упряжі ремені з тюленячої шкури. Собаки з інших упряжок з’їдали їх. Наші собаки їх не чіпали. Мати наклала заборону.
А є люди, народжені зі страхом перед собаками, який вони ніяк не можуть подолати. До таких людей належу і я. Тому я йду назад, на Странбульвар, беру таксі та їду додому.
Я не піднімаюся до себе. Я йду до Юліани. У її холодильнику я беру півкіло тріскової печінки. Один її знайомий з рибного ринку дає їй безкоштовно розтріскану печінку. У ванній Юліани я висипаю собі в кишеню півбаночки пігулок рогіпнолу. Ці пігулки їй недавно виписав лікар. Вона їх продає. Рогіпнол має попит у наркоманів. Отримані гроші вона використовує собі на ліки, ті «ліки», які держава обкладає акцизом.
У збірнику Рінка є західногренландська історія про одного домовика, який ніяк не міг заснути і змушений був завжди не спати. Це тому, що він ніколи не пробував рогіпнол.
Прийнявши його вперше, можна від половинки пігулки впасти в глибоку кому.
Юліана не заважає мені запасатися харчами. Вона майже від усього відмовилася, у тому числі й від того, щоб ставити запитання.
— Ти мене забула! — кричить вона мені услід.
Я беру таксі і їду назад, на Калькбренерівай. У машині з’являється рибний запах.
Стоячи в світлі ліхтаря під віадуком, обличчям до Фріхаун, я, роздавивши пігулки, засовую їх у печінку. Тепер від мене теж пахне рибою.
Цього разу мені не треба звати собаку. Він чекає на мене, він сподівався, що я повернуся. Я перекидаю печінку через паркан. Яких тільки історій не розповідають про тонке собаче чуття. Я боюся, що він нюхом почує пігулки. Мої хвилювання виявляються марними. Він заковтує печінку, як пилосос.
Потім ми із собакою чекаємо. Він чекає, щоб йому дали ще печінки. Я ж хочу подивитися на те, чим фармацевтична промисловість може допомогти страждаючим на безсоння тваринам.
Тут під’їжджає машина. Це фургон служби сторожових собак. На Калькбренерівай немає місця, де можна було б стати невидимим чи хоч би непомітним. Тому я спокійно стою. З автомобіля виходить чоловік у формі. Він оцінююче оглядає мене, але не може знайти для себе ніякого переконливого пояснення. Самотня пані в хутрі о першій ночі на краю Естербро? Він відчиняє хвіртку і бере собаку на повідець. Виводить його на тротуар. Пес злобно гарчить на мене. Тут у нього несподівано починають підгинатися лапи, і він ледве не падає. Чоловік стурбовано дивиться на нього. Він дивиться на нього сумно. Чоловік відчиняє задні дверцята. Собака сам ставить передні лапи в машину, але далі чоловікові доводиться втягувати його. Він спантеличений. Потім фургон їде. Залишаючи мене з моїми власними роздумами про те, як же працює данська служба сторожових собак. Зрештою я доходжу висновку, що час від часу вони перевозять собак з одного місця в інше, здійснюючи тим самим свого роду випадкову вибірку. Зараз він прямує із собакою на нове місце. Я сподіваюся, що там для нього знайдеться яка-небудь м’яка підстилка, де можна буде поспати.
Потім я встромляю ключ у замок. Але двері не відмикаються. Мені стає ясно чому. Ельза Любінґ завжди приходила на роботу в той час, коли сторож уже відчинив головний вхід. Тому вона не знає, що бічні входи відмикаються іншим ключем.
Є тільки один вихід — брати огорожу штурмом. Це забирає багато часу. І кінчається тим, що мені спершу доводиться перекинути на той бік чоботи. Перелазячи, я лишаю на огорожі клаптики шуби.
Мені досить один раз подивитись на карту — і переді мною постає картина місцевості. Я цього не вчилася. Мені, звичайно ж, довелося засвоїти номенклатуру, систему знаків. Пунктирні горизонталі на топографічних планах Геодезичного інституту. Зелені й червоні ізолінії на військових картах зледеніння. Сіро-білі, у формі диска знімки з екрана радіолокатора. Мультиспектральні сканування супутника «Лендсет-3». Різнобарвні, як льодяники, геологічні карти осадових порід. Червоно-сині карти термічної зйомки. Але, по суті, це було все одно що вивчити нову абетку. Щоб забути її тієї миті, коли починаєш читати. Текст про лід.
У книзі Геологічного інституту була карта Кріолітового товариства «Данія». Кадастровий план, аерофотозйомка і план будинку. Стоячи тут, я знаю, як усе це раніше виглядало.
Зараз тут влаштовано майданчик для знесення. Чорний, як дірка, з білими плямами там, де вітер зігнав сніг у замети.
Читать дальше