Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Можливо, кілька годин. Але його привозила інша машина. Таксі. Він завжди повертався сам на таксі.

Він робить нам омлет, поки я стою в дверях і розповідаю йому про Інститут судової медицини. Про професора Лоєна. Про Лаґерманна. Про сліди того, що, можливо, було м’язовою біопсією, взятою у дитини. Після того, як він упав.

Він ріже цибулю і помідори, кладе їх в олію, гарненько збиває білки, замішує жовтки й підсмажує все з обох боків. Він ставить сковорідку на стіл. Ми п’ємо молоко і їмо шматочки чорного, соковитого житнього хліба, що пахне смолою.

Ми їмо мовчки. У тих випадках, коли я їм з чужими людьми — як зараз — або якщо дуже голодна, — я замислююся про ритуальне значення їжі. З дитинства я згадую, як поєднувалася урочистість зібрання з сильними смаковими відчуттями. Рожева, аж злегка піниться, ворвань, яку їдять зі спільної миски. Відчуття таке, що й правда: все в світі існує, щоб бути поділеним між людьми.

Я встаю.

Він стоїть у дверях, неначе хоче заступити мені шлях.

Я думаю про те, що він не все до кінця розповів мені сьогодні.

Він відходить убік. Я проходжу повз нього. Тримаючи в руці свої чоботи і шубу.

— Я залишу частину звіту. Це буде гарним тренуванням при твоїй дисграфії.

На його обличчі з’являється пустотливий вираз.

— Смілло, як може бути, що в такої витонченої і тендітної дівчини, як ти, такий грубий голос?

— Мені дуже шкода, — кажу я, — якщо створюється враження, що грубий у мене лише голос. Я з усієї сили намагаюся бути грубою в усьому.

Я зачиняю за собою двері.

Я проспала весь ранок і прокинулася пізніше, ніж належало, тому на те, щоб прийняти душ, одягнутися й накласти косметику перед похороном, у мене залишилося всього лише півтори години, а це не так уже й багато часу — це вам може підтвердити кожна людина, яка намагається справити гарне враження. Тому, коли ми приходимо до каплиці, я відчуваю себе геть затурканою, і після церемонії краще мені не стає. Йдучи поруч із механіком, я почуваюся так, ніби хтось зняв з мене кришку і пройшовся вгору і вниз великим йоржиком для миття пляшок.

Щось тепле опускається мені на плечі. Він зняв своє пальто і вкутав мене ним. Воно доходить мені до п’ят.

Зупинившись, ми озираємося на могилу і на свої сліди. Його — великі, від скошених набік підошов. Мабуть, у нього трохи кривуваті ноги, хоча зовні це майже непомітно. Маленькі дірочки від моїх високих каблуків. Вони схожі на сліди козулі. Косий, ковзаючий униз рух, а на дні сліду — чорні цятки, там, де копитця пробили сніг до землі.

Жінки проходять повз нас. Я бачу тільки їхні чоботи і туфлі. Троє з них підтримують Юліану, носки її туфель волочаться по землі. Край убрання священика. Поруч — пара чобіт із тисненої шкіри. Над воротами, що ведуть до алеї, висить ліхтар. Коли я підіймаю погляд, жінка відкидає голову, аж довге волосся відлітає назад у темряву, і на її обличчя падає світло, бліде обличчя, на якому великі очі здаються темними озерами. Вона тримає священика під руку і щось зворушливо говорить йому. Щось у зовнішності цих двох людей, що стоять поруч, змушує пам’ять зафіксувати цю картинку.

— Фрекен Ясперсен.

Це Раун. Із друзями. Двома чоловіками. На них такі ж великі, як і на ньому, пальта, але вони їм нітрохи не великі. Під пальтами на них сині костюми, білі сорочки і краватки, вони в сонцезахисних окулярах, щоб зимові сутінки зараз, о четвертій годині дня, не сліпили їм очі.

— Я б хотів переговорити з вами.

— У відділі по боротьбі з економічними злочинами? Про мої капіталовкладення?

Він і оком не моргнув. Його обличчя так багато всього побачило за своє життя, що вже більше ніщо не залишає на ньому слідів. Він робить жест у напрямку до машини.

— Я не певна в тому, що у мене зараз є бажання говорити з вами.

Він не рухається ні на міліметр. Але його соратники непомітно підповзають ближче.

— Смілло, к-коли ти не хочеш, то, я думаю, ти не повинна йти.

Це механік. Він заступає собою дорогу чоловікам.

Коли тварини — і більшість звичайних людей — опиняються перед лицем фізичної небезпеки, їхнє тіло ціпеніє. З фізіологічної точки зору це неощадливо, але це — закон. Білі ведмеді — виняток. Вони можуть лежати в засідці, цілком розслабившись, протягом двох годин, при цьому ні на мить не послабляючи максимального тонусу готовності мускулатури. Тепер я бачу, що і механік — виняток. Він стоїть майже без жодної напруги. Але в його зосередженості на чоловіках, що стоять перед ним, таїться фізична небезпека, яка ще раз нагадує мені, як мало я про нього знаю.