Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Чому?

— Батарея сідає.

Глянув на годинник: майже північ.

— Зустрінемося в каплиці о п’ятій ранку. Підзарядиш телефон. Обговоримо все й ухвалимо рішення.

— Добре.

— Івано...

— Що?

— Нічого.

Ньєман поклав слухавку й усвідомив абсурдність ситуації. Півтора десятка озброєних до зубів людей, готових діяти будь-якої миті, вештаються лісом глупої ночі.

— Майоре, може, поясните?

До нього наблизилася Деснос — він відійшов був від загону, щоби подзвонити. Вона говорила тихо, мабуть, аби не принижувати його перед іншими. Ця сміховинна нічна вилазка, ці надмірні заходи безпеки, слова, Ньємане, слова...

— Оточити периметр і обшукати околиці, — наказав він.

— Що ми шукаємо? Досі труп?

— Так.

— А криміналісти?

— Нехай прочешуть зону довкола дуба, труп був там. Можливо, залишилися якісь сліди, відбитки.

— Кому ви дзвонили?

Не відповівши, Ньєман поклав телефон до кишені. І, трохи повагавшись, кинув:

— Ходімо до «мегана».

Час настав, хлопчику мій.

Опинившись біля автівки, він подивився на свою напарницю. Закутана в парку, в натягнутій на лоба чорній шапці, вона нагадувала водія снігоочисної машини. Тоді він одним махом розповів їй про Іванине прикриття, схований телефон, деякі факти, отримані зсередини, ймовірне вбивство сезонного робітника... Деснос слухала його ніби крізь стіну з вітру та холоду, нервово хитаючи головою й кусаючи губи. Вона обмірковувала не лише всю цю нову інформацію, а й те, що Ньєман від початку водив її за носа.

— І коли ви збиралися мені розповісти?

Ньєман хотів був відповісти щось більш-менш прийнятне, тоді передумав.

— У кінці розслідування, коли схопимо злочинця.

— Це мав бути ваш тріумф, так? Найхитріший з усіх фліків?

— Саме так. Паризька команда, яка всіх обставила.

Він перебільшував із особливою злістю, зі зневагою до самого себе й своєї вузьколобої гордині.

— Ідіть нахрін, — виплюнула жандармка і розвернулась.

Вона попрямувала назад до переліска. Її куртка надувалася, наче вітрила корабля.

— Стефан! — крикнув Ньєман, наздоганяючи її.

Він схопив її за плече. Погляд Деснос був різкий, наче ляпас. Її лице набрякло від вітру, хоча, можливо, причиною був гнів і розчарування.

— Послухай, прикриття, закопаний телефон, таємні дзвінки — це все була помилка. Повір, я ж перший і шкодую про ці дурниці. Тепер мені треба якнайшвидше витягти звідти колегу й пережити свою провину. Я...

— Мені всі ці ваші зізнання до сраки.

— Та як хочеш, — заревів він, — але в нас два жмури. У першому випадку ми заледве можемо стверджувати, що це вбивство. У другому в нас узагалі немає трупа. У цій дупі опинилась моя напарниця — яка означає для мене набагато більше, повір мені на слово, — і вона грається в аміша в общині, від якої, вибач, дедалі більше тхне смертю. Тож ти мені потрібна.

Вони хиталися, стоячи одне навпроти одного, наче два моряки на палубі судна.

— Ми з тобою, — вів далі він, — заберемо Івану й розв’яжемо ці два довбані вбивства. Доведемо всім, що флік і жандарм — це не лише ремінь, штани і підтяжки.

Деснос ніби задумалась, але Ньєман знав, що вона вже прийняла рішення. Насправді вона ніколи й не думала здаватись. Вона не кине справу на півдорозі. Ньєман розумів, коли перед ним справжній флік.

Жандармка засунула руки в кишені, неначе ілюструючи його слова про ремінь. Вітер дедалі більше роздував парку, і її руки здавалися вдвічі пухкішими.

— Що робимо далі? — запитала вона, мружачись від вітру.

Ньєман щиро розсміявся.

— Гадки не маю!

— Якого дідька ви тут робите?

Вони щойно повернулися до відділку, який тепер скидався на туристичну базу в горах із купою одягнених у пуховики людей, які наче шукали свої спальні мішки.

У фоє стояв Макс Леманн, реставратор мозаїк і фресок із підкрученими вусиками та шовковим поглядом.

— Я приїхав відзвітуватися, — відповів він, вочевидь, збентежений грубістю фліка.

Ньєман уже геть забув, про що його просив.

— О такій годині?

— Я думав, це терміново. Це щодо датування фресок...

Ньєман одразу ж змінив тон, дружньо поплескавши Леманна по плечу.

— Звісно, вибачте. — Він повернувся до Деснос: — Знайдеш нам приміщення?

За кілька хвилин вони всі вже сиділи в кабінеті на другому поверсі. Приміщення у відділку, схоже, не мали специфічного призначення, у всіх стояли залізні й плексигласові меблі, на підлозі лежав лінолеум, а на стінах висіли наївні пропагандистські плакати. А якщо хтось досі не зрозумів меседжу, світильники під стелею фарбували все навколо в білила.