Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Отто швидко покидає школу та відмовляється стати ковалем. Як покарання батько затискає його ліве зап’ястя розжареними кліщами — хлопчик на все життя залишиться з паралізованою кистю.

У тринадцять років він утікає з дому. Дрібні крадіжки, підробітки. Зрештою наймається учнем у друкарню в Селеста, де починає малювати. Невдовзі хлопець уже заробляє на життя портретами, карикатурами, пейзажами... Досі жебраючи, він переживає побої, сексуальне насильство, приниження. Але терпить, сподіваючись на краще життя. Це суцільний згусток люті, скалічений, вічно голодний, але віртуозний митець.

Дієцезія у Бразоні видається йому єдиним прихистком.

Анабаптисти не можуть відмовити йому в послузі, про яку він благає: охрестити його. Він бажає віддатися Богові. Це навмисний, добровільний, обдуманий крок. Саме те, за що виступають посланці. Його хрестять. Його залишають у Маєтку. Він добрий коваль — батькове ремесло буквально вбили йому в голову — і хороша людина, яка змила свої гріхи, свій гнів у вченні Господа.

Він читає Біблію. Читає «Книгу мучеників». Переймається вбивствами, тортурами, втопленнями, які пережили посланці. Його гнів повертається, але набуває особливої форми, як гартується у вогні залізо. Він клянеться захистити вісників, уберегти їх від гріха та насильства.

Вечорами він відкладає малювання та береться за правничі праці. Цікавиться документами на Маєток, реєструє власність у нотаріуса, засновує кооператив, який відтоді має статус приватного підприємства, нарівні з іншими виноградниками в регіоні — фактично, псує себе у світі світських, аби посланцям більше не доводилося бруднити руки.

У Дієцезії думки про нього розходяться. Ланц не свій, він постійно порушує правило «порядку й покори», живе в общині, але на відстані — у його жилах тече чужа кров. Це грішник, парія, святотатець. Інші, навпаки, вважають його волею провидіння. Упродовж наступного століття, сповненого хаосу й конфліктів, Отто слугує общині щитом.

Перша світова демонструє його значущість. Анабаптисти відмовляються брати до рук зброю. Їх садять у в’язницю, розстрілюють. Отто користається загальним безладом і робить хід конем. Він переконує німецьку владу (на той момент Ельзас уходить до складу Рейха), що анабаптисти корисніші в ар’єргарді: в госпіталях, їдальнях, у ролі зв’язкових... Будь-що, аби лише не торкатися зброї. Німецькі генерали, по вуха в окопній різанині, погоджуються — і посланці уникають участі в боях.

Після війни Ельзас знову повертається до Франції, а посланці — до своїх виноградників. Вино знову тече рікою, і статус Отто в общині зростає. Він стає архієпископом Дієцезії — винятковий випадок, адже він не входить до общини в повному сенсі цього слова.

Усі вдячні йому за процвітання виноградинка, хороше управління яким забезпечує незалежність Дієцезії. До того ж, Ланц передбачив ще одну небезпеку: туристи. Паркани, сторожа, приватна власність... Відтепер допитливі носи ніколи не поткнуться на їхні землі.

Кмітливість Отто Ланца захищає посланців навіть за Окупації. Він володіє обома мовами і вміло тримає нацистських окупантів на відстані завдяки виноробству в Маєтку — німецькі генерали шаленіють від цього солодкого вина та поважають майстерність посланців.

В останні роки життя — помирає він 1957 року від раку прямої кишки — Ланц перетворюється на справжнього наставника посланців. Він проповідує, направляє, коментує Святе Письмо. Цнотливий, аскетичний, він так ніколи й не одружився — як чужинець, він не міг змішувати свою кров із кров’ю анабаптистів. У цьому сенсі він збереже в їхніх очах свою етерну вищість, ближчий до Господа, ніж до посланців, заручників свого тіла й бажань.

Ньєман припинив читати. Той іще кадр, звісно. Але в чому його зв’язок із нинішньою справою? Флік уявляв, як той ночами зачиняється в каплиці й малює фрески. Чи не залишив він там якоїсь вказівки? Найважливішої за все його правління?

По його смерті не влаштовують жодних церемоній, жодних поминок. Отто Ланца навіть не поховали на цвинтарі посланців. Над «зайдою» зімкнулася тиша — і, можливо, забуття. Так ніколи й не прийнятий в общину, він, утім, дав анабаптистам змогу вижити в сучасному світі. А його заповіт залишився в каплиці...

Ньєман оцінив пошукову роботу Деснос. Мабуть, вона провела не одну годину в бібліотеках Ельзасу й перерила архіви анабаптистських центрів усіх відгалужень, які ще існували в Європі.

Бракувало лиш одного — світлини. Посланці забороняли будь-які зображення, особливо портрети, які підкріплюють культ особистості. Певно, Ланца ніколи не фотографували.