Жан-Крістоф Ґранже
День попелу
Вона знала головні правила.
Завжди носити традиційний костюм і чепець. Не торкатися синтетичних матеріалів. Не використовувати мобільних телефонів, комп’ютерів і взагалі будь-яких електроприладів. Не носити наручних годинників і прикрас. Їсти тільки ті продукти, які походять просто з Маєтку. Ніколи не заступати тінь іншої людини...
Як сезонна робітниця, вона не була зобов’язана дотримуватися цих приписів. Лише відповідно вдягатися вдень, під час збирання врожаю. О шостій вечора її та інших відвозили до табору на північному краю Маєтку, де вони могли повернутися до нормального життя, яке посланці називали «світським». Трохи пізніше чорні позашляховики із затемненими вікнами привозили їм воду й харчі, ніби прокаженим.
— Івано, ти йдеш чи як?
Вона залізла до фургону слідом за Марселем. Сьома тридцять ранку, загони виїжджали на роботи. Було холодно, темно, а БТРи, які використовували посланці, виглядали моторошно — ці вантажівки з кузовом щоразу справляли враження, ніби робітників депортують.
Івана поправила чепець і всілася поруч із Марселем у кузові просто неба. За два проведені тут дні їй вдалося поговорити хіба з кількома сезонними робітниками, і цей здавався найсимпатичнішим із усіх, попри фізіономію шибеника.
— Хочеш скрутити собі?
Сусід простягнув їй пачку тютюну й мініатюрну коробочку з папірцями. Не кажучи ані слова, Івана, попри хитавицю на вибоїнах, узялася варганити щось, що можна було б назвати цигаркою.
У питанні одягу вона трохи махлювала — під чорною сукнею на ній був комплект термобілизни «Uniqlo» з тканини «Heattech»: такі хитрощі толерували, та й самі посланці, мабуть, носили під уніформою кофти й колготки власного виробництва. У листопаді в Ельзасі температура не перевищує позначку 10 градусів.
Івана запалила та роззирнулася. Куди сягало око, простягалися виноградники, розділені, неначе дреди. Перш ніж записатися сюди на каторгу, вона дізналася більше про це місце. Переважна частина території, яку називали «Маєтком», була виділена під виноградники. У центрі розташовувалася «Дієцезія», в якій містилися ферми й житла посланців. Уся територія перебувала у приватній власності, і доступ чужинців до неї був суворо обмежений.
Єдиним винятком із цього правила був період збору врожаю, адже тоді анабаптисти не мали вибору: для того, щоби вчасно зібрати виноград вручну, їм доводилося наймати на два тижні сезонних робітників. Ласкаво просимо, Івано...
Вона заплющила очі й віддалася на поталу хитавиці. Цієї миті вона почувалася цілком непогано. Сніданки в общині були чудові — прості, органічні продукти, як вона й любила, — а морозне повітря ельзаського села весело й лагідно щипало за щоки.
Не залипай, старенька. Ти сюди не мріяти приїхала. Івана розплющила очі й штовхнула ліктем Марселя, що дрімав біля неї.
— Ти чув про мерця?
— Якого мерця? — запитав Марсель, ніби пригадавши про запалену цигарку в руці.
Він був схожий на зека. Років за тридцять, бліда шкіра, погані зуби, видовжене лице. Обличчя було занадто запале, щоби здаватися чесним, і чоловік мав той хитруватий погляд пройдисвіта, який мріє про безтурботне життя й проводить більшість часу в колонії суворого режиму.
— Я чула, що в якійсь капличці знайшли труп...
— Ага, в каплиці святого Амвросія...
Марсель курив маленькими затяжками, ніби заощаджував дихання. Його півобличчя ховалося в тіні через обов’язковий тут капелюх: своєрідний солом’яний бриль, який пасував йому, як шапка з помпоном Пабло Ескобару.
— А що сталося? — поцікавилась Івана.
— А тобі, в біса, що до того? Ти що, з поліції?
Вона змусила себе розсміятися.
— Ні, серйозно... — не вгавала жінка.
— Тиждень тому, — нарешті почав розповідати Марсель, — обвалився дах старої каплиці неподалік від Маєтку. А під ним знайшли чувака. Одного важливого типа з общини.
— Голова?
— Тут немає голів, але Самюель був єпископом. Проводив службу.
Читать дальше