Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Вони ніби походили з іншої епохи, доби першовідкривачів Заходу, пілігримів Сходу, тих, хто перетнув океани, пустелі, гори з Біблією в одній руці, киркою — в іншій.

Івана промимрила:

Над їхніми головами займався день. Скоро небо мало вибухнути люмінесцентною синявою, а між рядів лоз розлитися світло. Зі шкірою кольору ватману Івана мусила весь день маститися сонцезахисним кремом. Не дуже традиційно, зате дієво.

Вона усвідомила, що прослухала кілька рядків. Не страшно. Поруч із посланцями вона відчувала якесь сп’яніння, що не потребувало слів. Її вражала їхня віра. Це глибоке, непохитне переконання, яке поєднувало їхні долі... Їй уявлялось, ніби на їхніх долонях проходила одна й та ж лінія життя.

Прямуючи сюди, Івана очікувала побачити стрьомну секту з душком промивання мізків і божественного шахрайства. Натомість угледіла мовчазний, незворушний запал і байдужість до чужинців.

Івана не вірила в Бога. Втім, уникнувши батькових ударів домкратом, уцілівши під сербськими бомбами, переживши передози у підвалах і судимість за навмисне вбивство (дякувати Ньєманові), вона мала всі причини вірити в якусь вищу силу, яка, попри всі ці незгоди, була до неї прихильна.

Але досі дівчина задовольнялася лишень виживанням, не задумуючись, як і чому так сталося.

Так, вона дивилася на них із заздрістю — на їхні вмиротворені обличчя, погляд, спрямований на самих себе, на їхню скромну віру. Івані теж хотілося б так жити: без жодних сумнівів, у гармонії... Їй хотілося б відчути це щасливе почуття належності до чиєїсь правди, відповідати їй і усвідомлювати її..

«Убивство, — раптом подумала Івана. — Самюеля Вендінґа в каплиці вбили, і я це доведу». Вона ухвалила це рішення без жодних доказів чи хоча би натяків, але повторювала його про себе з люттю та гіркотою.

— Гей, ти спиш чи що? — гукнув Марсель. — Уже йдемо, мала.

Івана поправила чепець, обсмикнула полу сукні та схопила плетений вербовий кошик.

Ось ким вона насправді була: нікчемною флікинею, яка знала лише один засіб від розчулення — переконуватись у верховенстві Зла на землі.

— Вбивство, — прошепотіла вона крізь зуби, — і сумніву бути не може.

Співбесіду вона проходила у стодолі. Одразу виклала всі карти на стіл: ані найменшого досвіду, жодних знань у сфері виноградарства.

Посланці, вірні своїй репутації терплячих і щедрих людей, найняли її, не вагаючись. Зрештою, до кінця збору врожаю залишалося кілька днів, а ця новенька здавалася рішуче налаштованою докласти всіх зусиль...

Їй коротко пояснили ситуацію. Виноград тут збирали пізно, коли він перестигне, — це ще називають «благородною гниллю». Супер. Із цих ягід при смерті, зібраних у правильний момент, виготовляли справжній нектар, міцний і солодкий ґевюрцтрамінер.

Вина Івана не пила, але вірила їм на слово. Їй показали, як збирати ягоди, зрізаючи гребінь — стебельце грона. Чик-чик. Немає нічого простішого, от тільки грона треба було вибирати ретельно. Уся справа в кольорі... Виноград, який вона збирала ось уже два дні, був схожий на родзинки, маленькі й зморщені — що темніші, то кращі.

Івана швидко втягнулася в роботу пліч-о-пліч із цими чоловіками й жінками, вдягнутими в чорне, оточеними хмарами пари й засліпленими крижаним сонцем. Ставши навкарачки чи зігнувшись, вони безперестанку повторювали ті самі рухи, зморені ароматом винограду, сильним, як запах олійної фарби.

Першого вечора, лягаючи спати, Івана думала, що більше ніколи не встане з ліжка. Проблема була в позі, в якій доводилося стояти: зігнувшись у три погибелі нарівні листя; до того ж, чепець постійно спадав із голови і боліли коліна.

Але на другий день жінка звикла. Залитий світлом простір допоміг їй витерпіти крепатуру, а жилки на листі навіювали терплячість. Івана приїхала збирати інформацію. А тим часом можна було й виноград обібрати...

Час від часу вона піднімала голову й бачила вісників (це була інша їхня назва), які збирали врожай трохи далі. Вони уникали тісних контактів із сезонними робітниками, а коли говорили з ними, то з якоюсь удаваною м’якістю, відстороненою зверхністю. Хоч віряни й вдавали скромність, Івана відчувала в них приховану претензію, відчуття вищості. Інші, всі інші, «світські» люди, були лишень духовно заблукалими, образою Господу.