Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Івана мимоволі коротко всміхнулася їй і відразу отримала таку саму відповідь, наче відлуння. Цей контакт крізь пелену дощу зігрів їй серце. Вона мала союзницю, а в такі важкі часи це було аж ніяк не зайве.

За мить капітанка уже пішла, хлюпаючи по калюжах своїми важкими військовими чоботами. Земля попід стінами поволі перетворювалася на болото, і вже було невідомо, чи зможуть виїхати машини.

Але тоді сталося дещо інше, абсолютно неочікуване.

Із дверей каплиці вийшла Рашель власного персоною, змокла, як швабра, мініатюрна, мов лялька вуду. Її сукня обліпила тіло, наче друга шкіра, чорна й блискуча. Цукрово-біле обличчя було викривлене, а щоками повільно котилися сльози, виборюючи собі місце під зливою.

Івана не стримала крику, мимоволі звертаючись до посланця, що стояв поруч, рудого плечистого велета в капелюсі, з крисів якого текло, мов зі шматка моцарели.

— Якого хріна вона там робить? — вигукнула жінка.

І відразу опанувала себе:

— Рашель. Чому вона була в каплиці?

Чоловік відповів, не дивлячись на Івану:

— Помер її чоловік.

— Її чоловік? Жакоб?

Гігант не зволив пояснити. Посланці цінували спокійний тон. А мовчання — ще більше.

В Івани запаморочилося в голові. Її плечима струмками стікав дощ. У довколишній метушні змішувалися краплі, бризки, шарудіння.

Як вона могла таке пропустити? Жакоб, діловод общини. Один із її керівників, подобається це посланцям чи ні. Жакоб, який, певно, був на добрих тридцять років старший за маленьку Рашель... Невідомо чому, ця новина здалась Івані надзвичайно важливою. Вирішальний елемент в усій цій історії, але що це означало?

Рашель її не помітила. Власне, вона, схоже, нічого перед собою не бачила, йшла, стоїчно звівши голову, непевним кроком. Її штовхали жандарми, зачіпали зустрічні, а вона крокувала, наче сновида. Івана готувалася пірнути під сигнальну стрічку, щоби підбігти до дівчини, коли працівники похоронної служби винесли труп Жакоба.

Під дощем пластиковий мішок затріскотів, наче АК-47. Рашель пронизливо скрикнула й кинулась до тіла. Івана бачила десятки подібних сцен, що завжди було нелегко, але ця по-справжньому її приголомшила. Ця двадцятидворічна дівчинка, мати трьох дітей, яка думала, що живе в новому Едемі, втратила чоловіка за таких страхітливих обставин...

Тепер Рашель чіплялася за тіло, вгризаючись нігтями в матерію, ніби хотіла її роздерти. Вона вже не кричала, не плакала, лише стогнала, ніби звір в агонії.

Жандарми спробували відтягнути її, і в штовханині тіло впало в калюжу. Мішок розстібнувся — вочевидь, погано закріпили блискавку — і чорною поверхнею води плюснула ліва рука Жакоба.

Через те, що Івана побачила, крик застряг у неї в горлі.

Нарешті зачіпка. І неабияка: цей факт повністю змінював усю диспозицію.

— Твоя історія не тримається купи.

— Іншої в мене для тебе немає.

Ньєман не бачив його вже сто років, але час не завдав Шніцлеру великих збитків. Ельзасець завжди був красенем. Високий, елегантний, тепер він мав сріблясту шевелюру, а до неї — шовковисту бороду. Сивий відтінок і розкішний фасон, обов’язковий атрибут усіх хороших ситкомів — а-ля суддя або адвокат, проникливий і звабливий, перший претендент на те, аби схопити вбивцю чи залізти секретарці під спідницю.

Вони зустрілися так, наче попрощалися вчора. Жодних виливів почуттів, жодних обіймів, жодних «Скільки ж це ми не бачились!». У них були важливіші справи, ніж згадувати минуле: приміром, теперішнє, в якому множилися трупи.

Флік пояснив прокуророві своє бачення справи під дірявим дахом і мокрими тентами. Через пилюку й вологу здавалося, ніби ремонт знову розпочався, у повітрі плинув старий добрий запах свіжого цементу.

— Валимо звідси, — наказав Шніцлер.

Забагато людей, забагато очей, забагато вух. Вони обійшли будівлю й пішли стежкою під склепінням дерев. Навесні тут, мабуть, було чарівно, але зараз, у листопаді, чорні гілки спліталися, наче колючий дріт, створюючи враження, ніби заходиш до колонії суворого режиму.

Двоє чоловіків кілька секунд ішли мовчки. Ньєман натягнув похмурий вираз обличчя, але лише відповідно до ситуації. Насправді цей дощ його тішив. Ніщо не приносило йому більше насолоди за добру зливу. Вона сповнювала повітря запахом відродження, великого прання...

— У кожному разі, це нове вбивство підтверджує мої гіпотези, — заявив він.

— Звісно, ти завжди був найкращим.

Ньєман не відреагував на іронію Шніцлерової репліки.