Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Він хотів поцілувати дітей, — відповіла вона, затягнувшись іще раз і повільно видихнувши дим.

— Скільки у вас дітей?

— Троє.

Рашель усміхалася. Хоч і незрозуміло, чому.

— А потім?

— Близько пів на дев’яту він пішов до льохів наглянути за чанами. — Вона кілька разів похитала головою, ніби щоб підкреслити свої наступні слова: — Збір винограду триває день і ніч.

— Він казав, що збирається до каплиці?

— Ні.

— У нього була причина туди піти?

— Ні.

Ньєман помовчав кілька секунд: він мусив поводитись тактовно, але й робити свою роботу.

— У Жакоба були вороги? — щиро запитав він.

Рашель гиготнула, дуже коротко, тоді відкинулася на спинку сидіння, простягнувши руку з сигаретою за вікно. Дивовижно розслаблений рух, мало не млосний.

— У Маєтку немає ні друзів, ні ворогів. Ці поняття чужі нашій общині.

— Але за її межами він ніколи не мав проблем?

— Жакоб не покидав Маєтку.

— Навіть коли вирішував справи з продажем вашого вина? Мені сказали, що він був посередником між вами й зовнішнім світом.

Рашель досі тримала руку за вікном, залишивши свою цигарку, свою руку на поталу зливі (як не дивно, її рукава були засукані). Ньєман помітив на її лівому передпліччі родиму пляму. У формі саламандри, якась чаклунська штучка, яка геть не в’язалася з її зовнішністю.

— Це до нього приходили ззовні, — відказала вона. — А приходити сюди означає приймати наші правила. Ви знали, що в Маєтку не ходять гроші?

Ньєман кивнув, але він знався на людях і розумів, що жоден бог не зможе змінити їхньої глибинної природи. Навпаки, релігія роздмухувала людські пристрасті, хиби розуму, тілесні гріхи...

— Як би ви описали його особистість?

Не змінюючи пози, Рашель повернула голову до Ньємана. Її очі блищали якось по-особливому. Ніби у них зосередилося все світло дощу.

— Його... переповнювала любов!

— Любов до чого? До родини? До своєї професії?

Дівчина сховала руку й підняла вікно. Засунула згаслу цигарку в кишеню фартуха.

— До Господа нашого, — промимрила вона, повертаючись до початкової пози, випрямляючись на сидінні, як жердина. — Це був мирний і спокійний чоловік.

Ньєман не став розпитувати. Не час був згущувати фарби — та й потім, він не мав у чому звинуватити Жакоба.

— Він розповідав вам про приховані фрески в каплиці святого Амвросія?

— Ні, ніколи.

— Але він близько переймався реставраційними роботами, ні?

— Звісно, як і ми всі.

— Чому?

Рашель зирнула на фліка своїми блакитними очима, і Ньєману здалося, ніби на нього хлюпнули прозорою водою.

— Що чому?

— Чому вам так важливо реставрувати цю каплицю?

— Вона слугувала нам прихистком, коли...

Ньєман жестом спинив її, вже жалкуючи про своє запитання. Вона просто збиралася видати йому офіційну версію.

— Вам про щось говорять літери «МЛХ»?

— Ні.

— А ритуал, під час якого до рота загиблого кладуть камінець?

Рашель здригнулася. Кинула на нього ще один погляд.

— У роті Жакоба знайшли камінець?

Флік ухильно відповів:

— Принаймні в першої жертви — так.

— Самюель...

Дівчина прошепотіла його ім’я так, наче раптом пригадала, що Жакоб — не перший мрець. Десь існував список, і цей список ображав Бога.

— Це вам щось нагадує? — повторив Ньєман.

— Ні, — відказала Рашель, перевівши погляд за вікно.

Він перетнув червону лінію, і хоч не знав, чому, та розумів, що посланниця не скаже більше ні слова.

— Я маю повертатися до роботи, — підтвердила вона його здогад.

— Я підкину вас машиною.

Рашель уже відчиняла дверцята.

— Ні. Я повернуся фургоном разом з усіма іншими.

Ньєман не встиг наполягти: дівчина грюкнула дверима й уже дріботіла під дощем. Він провів її поглядом — тонкий силует, викривлений патьоками на склі.

— Ти, — прошепотів він у салоні, який досі пахнув її дивним тютюном, — замішана в цій брудній справі по самі вуха.

Якщо раптом посланці схоплять винуватця раніше за нього, то рукою, яка виконає смертний вирок, стане якась дівчина на кшталт неї або навіть Рашель власною персоною. «Заплата за гріх смерть», — казала Деснос, цитуючи послання Павла до римлян.

Нехай Рашель і здавалася молодшою за свій вік, вона мала величезну вагу. Вагу біблійних руїн, решток прадавніх часів, старозавітних заповідей. Під її вродою та юністю ховалося викопне чудовисько, яке ніхто й ніщо не змусить збочити зі шляху.

Виходячи й собі з авто, Ньєман отримав порив вітру з дощем просто в обличчя. Натовп довкола каплиці розсмоктувався. Журналісти поїхали, посланці та найманці також смиренно поверталися до роботи. Флік не пройшов і трьох кроків, як перед ним знову з’явилася Деснос.