Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Тіло привезли у Бразон. От-от починатимуть розтин.

— Тільки не кажи, що його знову проводитиме Ци...

— Вільний був тільки він, і прокурор затвердив його кандидатуру.

Ньєман хотів був піддатися гніву, але опанував себе: не час роздувати ворожнечу. Вони помирилися кілька годин тому.

— Цей крендель краде наш дорогоцінний час, — все-таки пробурчав він. — Якби ми знали, що той камінь...

Ньєман помітив серед запізнілих роззяв Івану, яка пильно дивилася на них.

— Гаразд, — поступився він. — Продовжуй звичну рутину.

— Авжеж.

— Я повернуся, заїду до Бразонського кюре спитати його думки щодо напису «МЛХ». Я впевнений, що ці літери належать до біблійного всесвіту. Можливо, це навіть староєврейська.

— Чому?

— Тому що спочатку на івриті писали тільки приголосні. — Ньєман нагородив жандармку посмішкою: — Бачиш, можна бути старим мачо і все-таки щось знати.

Він кивнув на жандармів і експертів-криміналістів, які зникали у переліску в тьмяному світлі дощового дня.

— А як там твоя операція «Слимак», просувається?

Деснос уся збагряніла.

— Жартую, — всміхнувся Ньєман. — Після кюре поїдемо вдвох до диспансеру поговорити з Циммерманом.

— Чому я маю їхати з вами?

— Щоби не дати мені розбити йому морду.

— Інколи мені стає цікаво, який ваш психологічний вік.

Ньєман не відповів: Івана щойно нишком кивнула йому на перелісок за каплицею, той самий, де вони зі Шніцлером гралися у змовників.

Ньєман кивнув. Зустріч із начальником посеред білого дня, в оточенні купи посланців і жандармів.

Таємна агентка з неї й справді була неабияка.

Повернувшись на ту саму стежку, Ньєман оглянув розташований ліворуч підріст, який іще не встигли обшукати. Він протиснувся між двох дерев, ніби вирішив сходити до вітру, а тоді спустився схилом, шурхочучи гіллям і опалим листям. Флік був упевнений, що Івана чекає на нього внизу.

Ньєман якраз виходив на невеличку галявину, коли позаду зашелестіли інші кроки. На цей раз швидші... Власне, Івана йшла тим самим шляхом. На якусь мить вона нагадала йому Рашель. У цьому костюмі вони були схожі, як дві краплі води.

— Вітаю, усе пройшло з помпою, — мовила Івана, відновлюючи дихання.

— Я тут ні до чого. Стався витік, навіть не знаю, як. Мабуть, якийсь крюшо.

— У посланців стало відомо вже о сьомій ранку. Усі покидали свої секатори, щоби піти поглянути. Як у вас справи?

— Я доручив стандартні процедури крюшо.

— Не думаю, що звичні методи щось дадуть.

— А раптом. А у тебе щось є?

Із таким виглядом, ніби нічого не сталось, Івана видала йому справжню сенсацію: дівчина, з якою вона заприязнилась, і була Рашель Кеніґ.

— Дивовижно, як я могла це пропустити, — додала флікиня.

— Я знаю інші слова, якими можна описати твою помилку.

— Не починайте. Ця дівчина — звичайна собі посланниця, яка бачить не далі за свою Біблію. Я намагалася більше дізнатися про общину через неї, а не вивчати її біографію.

Івана припускалася помилки в своєму судженні. Рашель не була стандартним екземпляром, Ньєман це відчував. Дівчина піднесла свою віру до небезпечних температур. Він знав багато терористів і бачив у ній цю суміш містичного засліплення та підступної хитрості.

— Що вона про тебе знає? Тільки не кажи, що розповіла їй правду.

Івана не відповіла. Вона видихала хмарки пари, які набували зеленуватого відтінку на тлі лишайників і підліску. Жінка, схоже, не могла встояти на місці.

— Ні, — нарешті відповіла вона, — але це Рашель урятувала мене після походу в стодолу. Без неї я, може, скінчила б, як Марсель.

— Що ти їй розповіла?

— Що я журналістка і пишу репортаж про їхню общину.

Це було менше зло, але Рашель, вочевидь, була не дурна. Треба було закінчувати цей маскарад. І все ж Ньєман знову не наважився наказати Івані скинути фартух.

Дощ закінчився, і довкола них із землі піднімався туман, такий собі легкий подих, який пахтів опалим листям та екскрементами.

— Це тому ти мене покликала?

— Не тільки. Сьогодні вранці я зрозуміла ще дещо.

Івана втупила свої зелені райдужки в очі Ньємана.

Цей погляд сягнув самого його серця. Як багато разів до того, він пригадав кульки зі свого дитинства. Ці переливи, які вміщали в простій скляній сфері складність цілого всесвіту. Ньєман мимоволі почув важкий перестук кульок на дні портфелю.

— Жакоб і Рашель були не просто чоловіком і жінкою. Вони також були братом і сестрою.

— Що ти таке розказуєш?