Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Так вони проїхали не один кілометр — Дієцезія виявилася більшою, ніж можна було б подумати. У плані краєвидів нічого нового: ті самі виноградники, ті самі згорблені поміж листя спини. Утім, на галявинах між ділянками винограду деякі посланці змінили вид діяльності: вони штовхали завантажені лозами тачки, тягнули колоди, носили оберемки одягу.

— Що вони роблять?

— Я ж тобі вже пояснювала, вони готують багаття.

Івана помітила інших чоловіків, які крокували узбіччям, із почорнілими обличчями, брудними рукавами, полотняними мішками в руках. Їхні білі капелюхи сильно постраждали.

— А ці?

— Ці приносять деревне вугілля, щоби розпалити вогонь.

Як вони про це не подумали? Маєток от-от мав перетворитися на величезне вогнище, тож деревне вугілля в роті Самюеля й Жакоба символізувало це аутодафе. Вбивця вказував на День попелу. Але чому?

— Куди ми їдемо, мамо? — запитала одна з дівчаток на задньому сидінні.

— До Жана.

Малеча скрикнула від захвату — вони раділи цьому дню, коли їх раптово забрали зі школи на загадкову прогулянку.

— Хто такий Жан? — запитала Івана.

Рашель не зводила очей з дороги, яка перетворилася на багнисту стежку, пориту вибоїнами й багряними калюжами.

— Їхній брат, — коротко відповіла вона.

— Скільки йому років?

— Сім.

— І... де він?

— В інших! — закричали дівчатка.

Їхні голоси стали водночас захопленими й наляканими, як у дітей, що обговорюють якусь таємницю.

— В інших? — перепитала Івана, кидаючи на них погляд у дзеркало заднього виду.

Дівчатка взялися нишком гиготіти, але Рашель обернулася й суворо зиркнула на них. Малеча одразу ж змовкла.

— Хто такі ці інші? — повторила Івана.

— Потерпи.

На обрії з’явилися дві будівлі, які утворювали на рівнині літеру Г. Зведені з цегли й накриті шифером, ці споруди не мали нічого спільного з дерев’яними стодолами посланців. Усі віконниці були зачинені, що посилювало затворницьке враження. Івані мимоволі згадалася казка про трьох поросят і цегляний будинок найбільш завбачливого з них.

— Припаркуйся тут, — наказала Рашель.

Вирулюючи, Івана помітила дивну деталь: авта, які вже стояли на парковці, були не звичними вантажівками і не сільськогосподарськими машинами, дозволеними режимом «Ordnung і Gelassenheit». Це були бусики без розпізнавальних знаків, які нагадували радше швидку допомогу чи кур’єрський транспорт.

Вийшовши з автівки, вони мовчки пішли за дівчатками, які підскакували, тримаючись за руки. Перша несподіванка: вхідні ворота — розсувна перегородка з чогось на кшталт неіржавкої сталі — були оснащені кодовим замком, що виглядало дивно для території, на якій нібито заборонялися будь-які прояви сучасності.

Рашель, не вагаючись, покладала кнопками. Тепер вона вже була не невинною овечкою, відрізаною від зовнішнього світу, чи навіть прибитою горем удовою. Упевненість рухів, цілеспрямованість погляду видавали в ній сучасну жінку, знайому з технологіями.

Ворота від’їхали, і за ними з’явився тамбур із лавками, залитий сліпучим світлом. Малеча, вочевидь, звикла до цього місця, роззулася. Івана починала здогадуватися: світильники, білі стіни, бездоганно чиста підлога. А головне — запах: суміш дезінфектора та медикаментів. Лікарня.

— Знімай взуття і вдягай ось це. Потім натягуй халат.

Рашель показувала їй на гумові крокси та синій паперовий халат. Івана сяк-так послухалась, намагаючись не заплутатися волоссям у складках і зав’язках. У неї голова йшла обертом. Цей перехід з одного світу в інший, надто швидкий, надто різкий, а головне, незбагненний...

Кеніґи, мама й дочки, були вже готові пройти в коридор, що відкривався попереду, за подвійними скляними дверима. Ще один код. Світло, яке відбивалося від стін і підлоги, створювало враження невагомості, наче стеля й долівка могли помінятися місцями, не порушивши почуття рівноваги.

Найбільше Івану гнітила тиша. Після днів, проведених серед гамірної, співучої природи, ця відсутність звуків мало не била по барабанних перетинках. Ще гірше — звідкись лунало ледь чутне шипіння. У подібному стерильному місці тиск завжди підвищували, аби не пускати досередини пилюку й бруд.

Із кожним кроком Івана оцінювала масштаби брехні. Маєток, а особливо Дієцезія, відомі тим, що в них зупинився час і зберігалася ремісницька технологія — виноробство, — містили такий футуристичний заклад.

Ще один код, ще одні подвійні двері.