Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Наступне приміщення було розміром зі стодолу, але мало стіни з оббивкою та вкриту м’яким лінолеумом підлогу. Зі стелі лилося те саме різке світло, хіба що трохи розсіяне.

Підлогою були розкидані іграшки. Уздовж стін стояли ліжка, стійки для крапельниць, шафки для ліків, ергономічні меблі для інвалідів.

І всюди були діти.

Навпочіпки на підлозі, на ношах, в інвалідних візках. Усі з каліцтвами й атрофією. Їх було десь із тридцять, і вони ніби плинули поза часом. І поза людською свідомістю. Деякі мали отупілий вираз, інші сміялися, треті були якось по-дивному зосереджені або безцільно рухалися, наче зламані механічні ляльки.

Слов’янка, завжди надто чутлива до дітлахів, присилувала себе роздивитись їх мало не по-лікарськи, як речові докази. У доброї третини були ознаки синдрому Дауна: кругла голова, розкосі очі, кирпаті носи. Інші мали ще жахливіші каліцтва: видовжена голова, вкорочений ніс, криві зуби, гидко вирячені очі, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт.

Івана плакала, навіть не усвідомлюючи цього. Беззвучними, повільними, рясними слізьми. Вона вбачала у цих нещасних чистоту, яку вона помилково приписувала посланцям. Невинними в Дієцезії були тільки ці діти. І видовище створвали не надто приємне. Усі в білих халатах (із шорсткої, грубої тканини в стилі посланців), вони походили на заблукалих привидів, що населяють якесь місце, навіть не розуміючи, де вони.

— Жан!

Дівчатка помітили свого брата на одному з ліжок. Дуже худий хлопчина з завеликою головою притискав підборіддя до грудей.

Він безпомильно нагадував якусь рептилію. Очі, які мало не вилазили з голови, пухкі губи. І риси обличчя, розтягнуті, наче гума. Така собі морда ігуани, застигла у вічній посмішці.

Сестри підскочили й обійняли цю нерухому дитину, вочевидь, байдужу до своєї монструозної зовнішності. Вони цілували його, пестили, стрибали на його ліжку. Медсестри, також у білих халатах, не звертали на них уваги.

Отже, хвороба була для них не прокляттям і навіть не проблемою. Просто даністю. Божественною волею, яку слід було поважати й цінувати. Івана пригадала цитату з Євангелія, яка чудово вписувалася у контекст: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» [25] Мт. 5:3. .

Вона не наважувалася підійти до Жана й дівчаток. Будь-яка іншість завжди змушувала її почуватися не у своїй тарілці, і тепер флікиня не спроможна була поворухнутися, боячись зіпсувати своєрідну гармонію, що сяк-так панувала серед цих хворих дітей.

— Тепер ти розумієш? — запитала Рашель, повертаючись до Івани.

— Ні, не дуже.

— Тоді ходімо. Я тобі поясню.

— Ти знаєш, що таке ізолят?

— Ізольована спільнота, в якій високий рівень кровозмішення, правильно?

— Саме так. Як у нас.

Двоє жінок всілися в іншому коридорі з прикріпленими до стіни стільцями, як у будь-якій залі очікування в лікарні.

— Упродовж чотирьох століть ми відтворюємось лише поміж своїх.

Анабаптистка сиділа, на три чверті повернувшись до Івани, склавши руки на колінах, із терплячим, повчальним виразом, наче говорила до розумово відсталої. Дуже в тему, зважаючи на обставини.

— Це означає, що через стільки поколінь ми врешті маємо такий схожий генотип, що всі стали братами й сестрами.

Рашель засукала рукава, показуючи родиму пляму.

— Така пляма є в кожного з нас. Це наш знак. Божий знак.

— І? — сухо мовила Івана.

— Погані гени мають проявитися й відмерти, так би мовити, у своєму закутку, щоби добре сім’я процвітало серед обраних. Пригадай притчу про зерно й полову з Євангелія від святого Матвія.

— Інакше кажучи, ці дітлахи — бур’ян?

— Аж ніяк. Це наші брати й сестри, наші діти. Ми маємо дбати про них і лікувати їх. Але Господь призначив їм інший шлях.

Рашель уже не здавалася сумною чи смиренною, її охопило якесь збудження, сильніше за неї саму.

— Жакоб казав, що це ціна за нашу чистоту.

— Вашу чистоту?

— Ми йдемо своїм шляхом, Івано. У кожному поколінні ми стаємо дедалі чистішими, більше віддаляємось від інших людей.

Посланниця замружилась, і флікиня злякалася, що та впала в транс чи щось подібне.

— «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — прошепотіла вона низьким, мало не чуттєвим голосом, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них» [26] Мт. 6:28-29. ...

Рашель розплющила очі. Краї її повік почервоніли від пристрасті.