Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Скоро ми станемо одним цілим, розумієш? — Її вуста тремтіли. — Єдиною істотою, Божим створінням, цілковито відданим Господу, з єдиною ДНК. Найкрасивіша наша молитва, Івано, — це наше тіло.

На допитах флікиня вже бачила подібні заноси, коли підозрюваний геть злітає з котушок. У таких випадках слід повертатися до конкретних запитань:

— Ви фінансуєте цю лікарню з прибутків від вина?

— Так.

— А що за лікарі вас лікують?

— Готуєш свій репортаж? Може, хочеш занотувати?

Івана не вигадала, що відповісти — хіба що виплюнути їй в лице: «Я флік, ціпонько, і я не знаю, чого ваші махінації вартують для кримінального суду, але ми знайдемо, за що засадити вас на багато років».

Однак Рашель не дала їй часу сформулювати краще обмірковану відповідь.

— Іди за мною, — наказала вона, підводячись. — Екскурсія триває.

Вони попрямували до дверей в кінці коридору. Крокси стукали підлогою, наче музичні дерев’яні коробочки, а паперові халати шурхотіли, немов газети.

Івана відчувала вагу телефона в кишені. Попередити Ньємана... Але анабаптистка вже відімкнула двері, ввівши ще один код. З-за них вирвалося біле світло, ще яскравіше, ніж до цього, і Рашель штовхнула флікиню досередини.

Засліпленій Івані знадобилося кілька секунд, аби роздивитися приміщення: кімната приблизно в двадцять квадратних метрів, де складали ампули, банки, ліки. Не надто зрозуміло, що містилося в цих посудинах, але краще було й не знати.

Рашель обернулася й схрестила руки на грудях, наче розгніване дівчисько.

— Ти тут для цього, так?

Івана приклала руку козирком до лоба, щоби розгледіти посланницю, яка наче розчинялася в сяйві.

— Що?

— Знайти вбивцю Самюеля й Жакоба, ти ж тут для цього, так?

Івана спробувала відповісти, але язик, сухий і набряклий, прилип до піднебіння.

— Про... про що ти?

З’явилося двоє чоловіків, які схопили її за руки. Вони ніби хотіли втиснути її в підлогу. Івана, навпаки, раптом відчула, що обм’якає.

— Ти що собі думаєш? — повела далі Рашель. — Що я купилася на твої брехні? Сезонна робітниця? Журналістка? Бідолаха... Та в тебе на пиці написано, що ти флік.

Світло ставало більш сліпучим. Воно мерехтіло, пульсувало, наче живе, й різало очі, мов уламки дзеркала.

— Марсель теж не вірив твоїм байкам, але нічого й не знав. Інакше все розповів би.

— Це... це ти його катувала?

— Неважливо, хто тримає інструмент, ми — одне ціле.

— Та ви просто вироджені фанатики! — вибухнула Івана.

Рашель похитала головою, з її вуст не сходила гидка усмішечка.

— Ми не втручаємось у ваш світ, а ви не втручайтесь у наш. Наблизитися до фрески було жахливою помилкою.

— Чому? — заволала Івана.

— Наше покликання невидиме і має таким залишитися.

Івана спробувала вивільнитися з хватки двох велетів. Марно: їхні пальці впивалися в руки, наче акушерські щипці.

— То чому Отто Ланц намалював ці фрески?

Чистий блеф, але ефект перевершив її очікування.

Обличчя Рашель ще більше застигло від ненависті. Від прибуття до лікарні вона ніби постарішала на десять років. Кістки немов розпирали обличчя, і з-під ніжної шкіри юнки зринула смертельна маска зі слонової кістки.

— Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці.

Настала черга Івани посміхатися: для неї все скінчено, без сумніву. Але Ньєман зуміє розшифрувати їхні срані інтриги. Він вирве з них правду, як знімають із черепа скальп.

Флікиня спробувала свій останній шанс — звернутися до здорового глузду:

— Важливо знайти вбивцю, того, хто винищує ваших братів, — сказала вона спокійнішим тоном. — Для цього вам потрібна поліція. Ми на одному боці.

— Нам ніхто не потрібен. Ми знайдемо злочинця, повір мені. Але всьому свій час, спочатку треба дозбирати виноград і підготуватися до Дня попелу.

В Івани скінчились аргументи. Думки танули під яскравим світлом, а в розум проникала паніка.

Рашель засунула руку в кишеню фартуха.

— Ти не запитала, хто ці медсестри, які піклуються про наших дітей. Це ми самі, кралечко, по черзі. У нас усіх є медична освіта.

Тепер вона тримала шприц, голка якого розчинялася в мерехтінні світильників.

Івана спробувала щось крикнути, але слова застрягли в неї в горлі.

— Ми сіємо, ми пожинаємо. Але вміємо й руйнувати.

— Що це таке? — спромоглася запитати флікиня.

Рашель натиснула на поршень, і на кінці голки зблиснула крапелька.

— «Кожен, хто буде неслухняний наказам твоїм, і не буде слухатися слів твоїх щодо всього, що накажеш йому, нехай буде вбитий» [27] Єг. 1:18. , написано в Біблії.