Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Патологоанатома нема.

— Що?

— Циммерман у Кольмарі, а...

— Не говори мені про цього клоуна. Я хочу іншого медика.

— Це єдиний доступний варіант, і...

— Кажу тобі, знайди мені іншого. Свідки?

— Допитуємо посланців, але, думаю...

Решта фрази розтанула в жандармки на губах. Не потрібно було договорювати: невидимому вбивці вторуватиме мовчання посланців. Мовчання, в якому вони грузнули від початку...

— Лишаю тебе за головну, — підсумував Ньєман. — Перекрий місце злочину і витягни з нього все, що зможеш.

Деснос кивнула. Схоже, на цій території, у царині підручників для жандармерії та регламентованих процедур, вона почувалася впевненіше.

— Поки що прочісуємо зону, розширюючи радіус. Метод равлика.

— Назва не дуже надихає.

— Нема за що, — холодно відказала жандармка.

Флік кивнув на чорно-білу юрбу — так само незворушні обличчя кольору мокрої крейди, руді бороди.

— Для початку вижени звідси всіх цих лицемірів. Вони топчуться на твоєму місці злочину.

Деснос простягнула йому посвідчення особистості.

— З вами хоче поговорити вдова Жакоба.

— Як вчасно, я теж.

Побачивши її, він одразу подумав про Дебюссі. Не про музику, а про назви його п’єс для фортепіано. «Дівчина з волоссям кольору льону», «Затонулий собор», «Сади під дощем»... Рашель Кеніґ, як її звали за документами, навіювала подібні поетичні фантазії.

Вона стояла перед ним, вразлива, наче обпатрана пташка, у мокрому одязі, у чепчику, який прилип до каштанового волосся. Вона не сягала Ньєману й до плеча, проте мала довгу шию. А кругленька голівка скидалася на маленький місяць, пронизаний двома світлими очима, такими водянистими, що здавалося, ніби вони легко плинули в цьому просяклому дощем світі.

— Добрий день, пані, — сказав Ньєман церемонним тоном, перш ніж представитися. — Прошу, пройдіть зі мною.

Рашель не ворухнулася. Ньєман скористався цим, аби ще краще її роздивитись. Її юність — як би це сказати — просто-таки ошелешувала. За документами їй було двадцять два роки, але ця цифра здавалася абсолютною абстракцією. Як ноти не дають жодного уявлення про емоції, які передає музика.

— Будь ласка, пані.

Нарешті вона наважилась.

Везти її до відділку — не варіант. Ньєман вирішив, що «меган» цілком підійде. Крокуючи до машини, він помітив славнозвісний напис на дверцятах: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Реально час змінити гасло.

Він відчинив задні дверцята й жестом наказав Рашель сісти. Він відчував, що до непохитної віри жінки додається сліпота юності.

Йому подобалася ця думка. Кажуть, роки — це багатство, вони додають сили. Але все навпаки. Вік висушує людину, руйнує її. Із досвідом гниє воля та стлівають мрії. Молодість нічого не знає, в усе вірить, зневажає старість — і саме тому вона така чудова.

— Найперше, — заговорив він, сідаючи поруч, — я хочу висловити вам співчуття. Я...

— Це надовго?

Вона трималася на сидінні прямо, поклавши руки на коліна. Її профіль вимальовувався на тлі поцяткованого дощем вікна. Округла лінія лоба, западина на рівні очей, задерикуватий, пустотливий носик, губи, стиснуті в розсіяно-незадоволену гримасу. Неабияка зовнішність.

— Лише на кілька хвилин, — запевнив її флік.

Попри всі очікування, вона дістала з вологого кисета тютюн і папірці. На якусь коротку мить Ньєман подумав, що вона зараз скрутить собі косяк. Але ні: просто домашнє куриво, мабуть, вирощене між двох лоз.

— Я маю повертатися до роботи. Сьогодні останній день збору врожаю.

Її голос був не холодним, а радше відсутнім.

— Коли ви востаннє бачили свого чоловіка?

— Учора ввечері він заходив до нас додому в Дієцезії.

— Ви не живете разом?

— Живемо, але зараз у нього багато справ... ну, було. Він ночував у кооперативі.

Рашель підкурила. У салоні поширився дивний запах. Пахощі підліску, грибів, бадьорливий і свіжий, але й з нотками розкладання. Щось пов’язане з інтимністю землі, м’якістю мохів і гниттям смерті.

— Чому він приходив до вас?

Рашель, схоже, усвідомила, що димить у машині. Вона пошукала кнопку керування вікном, але та не працювала. Ньєман не наважився пояснити їй, що задні вікна цієї автівки завжди заблоковані.

Він мовчки розігнувся, вдарившись головою об стелю, втиснувся між двома передніми сидіннями та дотягнувся до загальної панелі керування. Коли вікно нарешті опустилося, їх огорнув порив свіжого повітря. Рашель заплющила очі, наче охоплена раптовою хвилею насолоди.