Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Я маю на увазі, що посланці обвалили стелю, щоби приховати не лише насильницький характер смерті Самюеля, а й літери, «МЛХ», які, вочевидь, були на тілі.

— Але ти не знаєш, що це означає.

Шніцлер не був пристосований для таких злочинів. Він радше був скроєний для того, аби просто вершити своє правосуддячко, спокійне й банальне. Нічого спільного з шаленством, яке спалахнуло в Маєтку.

— Так, гаразд, — заговорив він, — що саме я можу сказати ЗМІ?

— На ЗМІ нам чхати.

— Хороша відповідь.

— Ти кажеш їм якомога менше і даєш мені робити свою справу.

Прокурор не відповів. Ньєман пропустив його вперед і впізнав особливість його постави, яка завжди вражала фліка. Шніцлер наче неправильно виріс. Він мав довгі, трохи пухкенькі жіночі ноги з вузлуватими колінками. Тендітний, андрогінний силует, незграбна хода.

— Подумати тільки, я сподівався, що ти розберешся за два дні, — кинув чоловік, озирнувшись назад.

— Коли ти мені дзвонив, то навіть не був упевнений, що це вбивство, а відтоді все тільки ускладнилось.

Шніцлер пробуркотів щось незрозуміле. Наскільки Ньєман пригадував, він був не з тих, хто має якісь ідеї, а коли й мав, то лише погані. Власне, прокурор мовив стурбованим тоном:

— Той чувак, який побився з Самюелем, як його...

— Поль Паріс?

— Точно. Тримай його під рукою. Якщо не буде новин, його завжди можна згодувати журналістам. Аби виграти час.

Це справді була повна лажа. Але і Ньєман не відчував, що має право розтуляти рота. Настільки, що, не бажаючи все ускладнювати, не згадав ні про смерть Марселя, ні про блискучу ідею відіслати Івану до общини під прикриттям.

Із вершини пагорба їм відкрився вид на церкву з її калюжами та роззявами. Хоча тіло Жакоба вже забрали, посланці із сезонними робітниками стояли на місці, чекаючи невідомо на що.

— Поглянь на всіх цих дурнів, — пробурмотів Шніцлер, втупившись у журналістів, які тупцяли за сигнальною стрічкою. — Не дають мені, бляха, спокою... І не тільки вони! Депутати, префект, чуваки з міністерства — всі мені надзвонюють...

— Я ж тобі кажу, роблю все, що можу.

— І все ж не перестарайся.

— Що ти маєш на увазі?

Шніцлер повернувся до Ньємана. Зблизька все-таки можна було роздивитися зморшки та інші сліди часу. Прокурор походив на старого напудреного маркіза.

— Дай їм дозбирати виноград. Поганий рік для їхнього ґевюрцтрамінера став би катастрофою.

— Більшою за два трупи?

— Не кантуй мене. Тут увесь рік залежить від кількох днів. Якщо затягнути й не дотриматися процедури секунда в секунду, винограду хана.

— Я, мабуть, марю.

Суддя поправив свій двобортний піджак. Як не дивно, краплі дощу, схоже, не проникали під його елегантну сиву шевелюру а-ля гусяче пір’я: акуратно укладену й промаслену.

— Я тобі довіряю, — підсумував він, затягуючи краватку. — Вони задовбують, але це великі винороби, а в долині, як ти знаєш, усе обертається довкола винця.

— Навіть твоя кар’єра.

Шніцлер розреготався, а тоді попрямував до журналістів, аби шепнути їм кілька натхненних слів. Які почують на «Франс-3 Режйон» у полуденному випуску новин.

Ньєман же, навпаки, пішов у бік каплиці. Злива вщухала. Краплі рідшали й легшали. Їх розтушовував вітер. Такий собі дощовий сон, кришталевий, нематеріальний.

Водночас, другою хвилею набирали сили запахи вологої кори та мокрого листя. Ньєман вдихнув їх на повні груди. Дощ, нове вбивство... Ніяк не стримати захвату. Цей день відзначав новий початок.

На підході до каплиці його перестріла Стефан Деснос.

— Криміналісти нічого не знайшли, — повідомила вона. — Ані найменшого сліду, ані відбиточка.

У Ньємана перед очима промайнуло тіло Жакоба, затиснуте кам’яним вівтарем — голий торс зі свіжими шрамами, розбитий череп. Настрій різко шугнув донизу.

— Жодних слідів на підлозі? Ні краплі крові?

Деснос поправила ремінь.

— Експерти вважають, що вбивця скористався одним із пластикових тентів. Це профі.

— Або просто не такий дурний, як решта. Довкола каплиці що?

— Нічого.

— На землі? У багнюці? Жодних слідів ніг? Шин?

— Нічого, кажу ж вам.

— А камінь?

— Що камінь?

— Той, яким йому розбили череп.

— Його теж не знайшли.

Жінка відповідала ніби неохоче. Її обличчя було стиснуте, мало не скривлене, як у людини, яка щойно з відразою виплюнула кісточку. Ньєман розумів її: як на її перше справжнє розслідування це був просто джекпот.

— Що каже патологоанатом стосовно години смерті?