Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Треба було їх розкодувати. Для цього потрібен був спеціаліст, профі в сфері католицької іконографії. Флік укотре пережовував це рішення, коли завібрував телефон.

Синхронність, Ньємане, синхронність...

Він одразу впізнав приглушений голос затворника. Монастирський привид...

— Зволив порушити свою мовчанку?

— Заради тебе — без проблем.

— Приїжджай до мене в Ельзас.

— Гммм, гммм.

— Коли зможеш тут бути?

Облат не відповів. Перед очима у Ньємана промайнули, наче у пришвидшеному показі, кадри з незвичайного життєвого шляху Еріка Аперґіса, він же Антуан.

Ньєман познайомився з ним під час свого нарко-періоду. Тоді він мріяв про круті операції з кастетами та кинджалами, за всіма правилами. Натомість йому доручили проникнути в нічне життя міста й грати наркомана, аби шукати нові канали постачання: кислота, екстазі, кокаїн, кетамін, ЛСД...

Ньєману довелося вести нічний спосіб життя, хоча його біологічний годинник радше нагадував режим фізрука. Він тинявся барами, клубами, сквотами, дикими рейвами, розриваючи барабанні перетинки високими децибелами, закидаючись доріжками чи ковтаючи колеса задля годиться. Тоді він і зустрів Аперґіса.

Наполовину світський лев, наполовину жебрак, цей торчок жив із подачок друзів, чергуючи періоди тусовок і бомжування. Ньєман скористався ним, аби притиснути кількох дилерів. Платив йому психоактивними речовинами. Байдужий до всього, Аперґіс плив за течією, часто змушений красти чайові в клубах або смоктати абикому за дозу. На той момент він чекав тільки на смерть, маючи лиш одну втіху: він і не помітить, коли вона прийде.

Однак сталося геть інакше: хімія принесла йому одкровення, як у святого Павла дорогою до Дамаску чи у святого Августи на в міланському саду. В Аперґіса це був кислотний тріп на кахляній підлозі сральника клубу «Бен-Душ».

Він прокинувся з вірою в Бога. Не як у недільного католика чи дилетанта, який почитує «Хрест». Відтепер це стало сенсом його життя. Аперґіс став облатом, почав пропонувати свої послуги різним орденам, які натомість допомагали йому злізти з наркоти. Звісно, на це пішов не один тиждень, але Аперґіс ніколи не був самотнім: із ним був Бог.

Він пішов вивчати теологію в Паризький католицький інститут і став спеціалістом із Діянь апостолів. За кілька років здобув авторитет в історичній та критичній екзегетиці Нового Завіту. Паралельно студіював історію католицької іконографії. Здобувши посаду професора на факультеті богослов’я в Паризькому католицькому інституті, він нарешті пішов у відставку.

Викладання його не цікавило. Він прагнув цілковито присвятити себе Святому Письму, щоби піднестися ще вище. Тут, унизу, була земля, десь там, нагорі — Всевишній, а між ними — колишній торчок із поплавленими мізками.

— Коли зможеш тут бути? — повторив Ньєман своє запитання.

— Точно не можу сказати.

— Чому це?

— Я подорожую тільки автостопом.

Ньєман зітхнув.

— Завтра зрання відішлю по тебе жандарма.

Поклавши слухавку, він із легкою панікою усвідомив, що більше нема чого робити, окрім як чекати. І навіть очікування нічого не гарантувало.

Аналізи з переліску нічого не дадуть. Розшифрувати фрески вдасться лише з Еріком. Розслідування вбивства Самюеля дійшло до свого логічного завершення — тобто нікуди. А смерть Марселя розслідувати не вдасться через відсутність трупа.

Ньєман розвернувся та пішов назад до відділку. Ніж сидіти без діла, краще вже щось почитати. Деснос мала б уже давно скласти досьє на Отто Ланца, пророка кривавих виноградарів.

Досьє таки існувало, і Деснос навіть зраділа, що ним хтось поцікавився. Вона видала Ньєману стос паперу в маленькій кімнатці на другому поверсі, де той вирішив окопатися, наче мурена у своїй ущелині.

— А ти чим займешся? — запитав він, не маючи що їй доручити.

— Повернуся до переліска.

— Є новини? Вони щось знайшли?

Стефан пішла ні пари з вуст, настільки очевидною здавалася відповідь. Ньєман зачинив двері та вирішив не дати собі опустити руки. О такій пізній порі, у такій безвиході найгіршим ворогом була зневіра.

Він попросив, щоб йому приготували термос кави, і вперед.

Отто народився 1872 року в Бельфорі, невдовзі по тому, як місто після більш ніж стоденної облоги захопила Пруссія. Трупи ледве встигли поховати, і ще не вивітрилися тифозні міазми. Він росте в сім’ї з вісьмома дітьми, яку роздирають протиріччя: мати — набожна швачка, батько — атеїст, алкоголік, коваль. Чоловік днями сидить у своїй кузні, впиваючись ненавистю до пруссаків, цмулить шмурдяк і гатить по розпеченому до 800 градусів залізу. Вечорами за ковадло правлять жінка та діти.