Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Знахідка Івани означала виверження чистого, божественного насильства просто біля Дієцезії. Того, на яке він чекав у глибині душі з сумішшю тривоги й нетерпіння. Над Маєтком завжди плинув своєрідний душок заліза й розкладання, неначе металевих екскрементів...

— Ми вже близько, майоре, — сказала Деснос, коли вони проминали намети найманців за парканом.

Жандармка у своїй формі командос, здавалося, ледве дихала. Потроху ковтала повітря крізь комір застібнутого анорака, грудьми, втиснутими в бронежилет.

Ньєман увів її в курс справи, як говорять на сповіді — упівголоса, зважуючи кожен склад. «Іншим ні слова», — підсумував наприкінці.

Вони припаркувались на узбіччі, проминувши перелісок, який описувала Івана. Тут їх не могли помітити ні посланці, ні навіть сезонні робітники зі свого табору.

Флік кинув погляд у бічне дзеркало: з IVECO, намагаючись не втратити рівноваги, вистрибували жандарми. Стражі порядку, що чіплялися за свої рушниці, наче за пожежну драбину. Серед них були й експерти-криміналісти, хлопці зі Страсбурга, яким ніяк не вдавалося звідси поїхати і чиї білі комбінезони нагадували піжами.

Ньєман і Деснос також вийшли з машини. Виноградники скінчилися, тепер за територію боролися рівнини й ліси. Околицями гуляв вітер, а більше й нікого. Трави хиталися, наче водорості на морському дні, кущі ніби зсудомило, дерева тремтіли на корені...

— Туди, — указав Ньєман.

Деснос зиркнула на нього скоса: звідки інфа? Хто його попередив? Флік рушив уперед, щоб уникнути запитань. Вони перетнули пасовиська, зігнувшись у три погибелі, розколюючи північний вітер, якщо не навпаки. У кінці великого смарагдового квадрата бовванів перелісок. Радше справжній ліс, судячи з висоти дерев.

Крокуючи, Ньєман обдумував свій здогад. Марселя катували не для того, аби вирвати з нього, що йому відомо, а радше щоби переконатися, що він нічого не знав. Йому повідрізали пальці, щоб упевнитися: він нічого не зрозумів. А Івана? Чому її просто залякали, а не піддали тортурам? Чи знали посланці, що вона флікиня?

На узліссі всі зупинились. Рефлекторно, як ковтають повітря перед тим, як пірнути, Ньєман звів очі на місяць — перламутрова карамелька на чорному шовку, — а тоді глянув на Деснос: вона тримала свій карабін, як її вчили, приклавши прямий вказівний палець до ствола. Певно, ніколи ще його не використовувала, окрім як на навчаннях чи іспитах.

Ньєман дістав пістолет і вставив патрон, подаючи приклад. Йому відповіло клацання затворів. Від цього звуку спиною пробігли мурашки. Майор іще живчик...

— У лісі одразу вмикаємо ліхтарі.

Він перший пірнув між дерев. Просуватись було нелегко. Щось невідоме хапало його за ноги, дряпало плечі, хльоскало по обличчю... Він уявляв Івану на самоті в цьому ворожому лісі. У стані шоку, наодинці з трупом... Героїня нашого часу.

Рослинність була така густа, що крізь неї не проривався вітер, тож у лісі було навіть затишно. Але промінь ліхтарика так само не проникав у підлісок. Ньєман просувався наосліп, дедалі повільніше. За ним вервечкою бабралися всі інші. Справжня африканська валка, із солдатами і носіями, в серці джунглів...

Нарешті — галявина. Дуб, що про нього казала Івана — з візерунками лишайника на стовбурі та корінням, яке видерлося над землею.

Усе було на місці: дерево, лишайник, корені.

Усе, окрім головного — трупа.

— Не може бути.

— Кажу тобі, я біля того дуба. Тут і сліду немає від тіла.

Івана говорила ледь чутно. Мабуть, сховалася десь, аби відповісти на дзвінок.

— Ви мені хоч вірите?

— А ти як думаєш? Повідомлення було адресовано тобі й тільки тобі. Тепер труп зник.

— Ви збираєтесь його пошукати?

— Звісно, але навряд чи щось удасться. Я заїду по тебе. Вечірка скінчена.

— У жодному разі.

— Не клей дурня. Я не хочу знайти тебе із зубами в кишені та кишкою замість шалика.

— Якби мене хотіли прибрати, то вже зробили б це. У мене є ще туз у рукаві.

— Уже запізно, і ти це знаєш: вони поклали труп сюди, бо знали, хто ти і що ти робиш. Вони все знають.

Коротка пауза, але вже без сліз. Ньєман мало не чув, як у голові зі швидкістю процесора крутяться коліщатка.

— Ви допитаєте посланців?

— На предмет чого? На світанку, якщо нічого не знайдемо, повернемося до відділку та побачимо. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ти де?

— Вийшла з намету поговорити.

Ньєман зітхнув.

— Вертайся й поспи. Я наберу, коли скінчимо.

— Ви не зможете зі мною зв’язатися.