Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Мовчанка, переривана якимись різкими звуками й довгим відлунням. Інтерн одчиняв двері, спускався сходами, перетинав фоє. Нарешті, у динаміку засвистів вітер, а тоді чиркання запальнички сповістило, що чоловік дістався пункту призначення.

Якщо вже гаяти час на фліка, то хоч із цигаркою.

— Що ви хочете дізнатися?

— Я дзвоню з приводу камінця в...

— Це був не камінець.

— Як це?

— Коли я витягнув його з Самюелевого рота, це було схоже на уламок піщаника чи щось таке. Насправді ж так здалося через пилюку.

— І що ж це, врешті?

— Вугілля. Можливо, деревне. Таке ж легеньке.

Мало того, що подібна речовина незрозуміло як опинилася серед уламків, так Циммерман ще й не потурбувався описати знахідку. Це вже було майже дно.

— Чому Циммерман не згадав про цю деталь?

— Бо йому насрати. Він виходить на пенсію, та й він насправді не патологоанатом.

— Що ще ти можеш розповісти мені про цей розтин?

— Нічого. В усьому іншому то був просто фарш із плоті й кісток, почавлених кількома тоннами каміння.

— Дякую, Ібрагіме.

Ньєман обдумав цю новину — він мало не відчував вуглинку у своїй долоні. Ритуал, проведений убивцею, набував ще й іншого значення: він був продуманий заздалегідь. Ні вугілля, ні сланцю, ні будь-яких інших горючих копалин у каплиці немає й близько. Зловмисник приніс той шматочок із собою.

Хіба що то посланці вдалися до ритуалу, перш ніж поховати тіло під обвалом? Ні. Що далі Ньєман просувався, то більше схилявся до сценарію в трьох діях.

Сутичка між Полем Парісом і Самюелем.

Убивство анабаптиста невідомим.

Обвал риштувань посланцями.

Деревне вугілля.

Ньєман і гадки не мав, що робити з цією новою деталлю, але відчував якийсь зв’язок між нею та обвугленими обличчями на схованих фресках у каплиці.

Хто згорів там за кілька століть до того?

Пролізши крізь колючий дріт, Івана прямувала до переліску, щоб — нарешті — сховати телефон. Вечір минув абсолютно звичайно: прийняла душ, перевдяглася, пішла на вечерю, де їла за чотирьох. І щоб боротися з утомою, і щоб притлумити неясний гнів.

Маленький урок Рашель стояв їй посеред горла. Вона мусила терпіти пиндючливу промову дівчини та вдавати із себе одну з тих, кого вона найбільше ненавиділа, — журналістку. А найгірше, що Івана зайшла в глухий кут. Рашель більше і слова не скаже, та й до інших посланців до кінця збору винограду наблизитися не вдасться. Дівчисько, мабуть, попередило старших — Жакоба та його шайку — і тепер тримали Івану на оці. Просто диво, як їй вдалося вислизнути цього вечора.

Під час вечері флікиня ні з ким не говорила. Вона думала про Марселя. «Ви засумували за кимсь — а спорожнів весь світ», — писав Ламартін, чи Шатобріан, чи хто там. Івана усвідомлювала, що то був не просто товариш по каторзі. Вона впізнала в ньому брата по нещастю, маргінала в пошуках віх, який, як і вона, вмів лише одне — вічно утікати.

Рашель брехала. Щоби Марсель поїхав ось так, після їхньої втечі, не сказавши Івані ні слова? Швидше він узагалі не повернувся з нічної погоні. Посланці схопили його та десь зачинили? Івана насправді не вірила в цю версію — у них була серйозна служба безпеки, але найперше — вони залишалися мирними виноградарями. Важко уявити їх у ролі катів чи викрадачів.

А головне, не було жодної причини викрадати Марселя. Що він міг побачити такого, чого не побачила Івана? Вони лише знайшли складену докупи фреску в стодолі, та й та не становила значного інтересу...

Івана наближалася до темної лінії дерев. Примерзла трава під її ногами хрускотіла, наче кірка крем-брюле. Лише злегка побілівши, краєвид змінився. Стовбури, гілля, чагарники — усе ніби вдарила крижана блискавка.

Продираючись через колючі кущі, чіпляючись за гілки, Івана не бачила ні кінця ні краю цим тортурам. Вона вже була близька до розпачу, коли нарешті побачила свій дуб. Чорний, ніби мармурова колона, місцями поїдений лишайником, він слугував таким собі маяком, який відновлював рівновагу всієї ночі.

Івана пройшла ще крок — і простягнулася, тріскаючи гілляччям. «Чорт!» — вилаялась вона, випльовуючи хмарку пари. Дівчина насилу підвелася й пошукала поглядом, за що ж перечепилася.

Тоді вона побачила його.

На вкритих мохом коренях лежало тіло. У нічній млі біліло його обличчя, спотворене страхітливим виразом страждання.

Тремтячи, Івана покопирсалася в кишенях, шукаючи телефон, увімкнула на ньому ліхтарик і посвітила на труп.