Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Марсель... Вона підійшла, задихаючись, безглуздим рефлекторним рухом спробувала намацати пульс, тоді скерувала промінь на обличчя. Роззявлений рот перетворився на оточену памороззю рану. Зуби ніколи не були сильним боком найманця, але, вочевидь, йому вирвали й ті, що лишалися, і то не дуже церемонячись.

Дихати було дедалі важче. Через холод, шок, журбу сльозилися очі. Хто це зробив? І чому?

Продовжуючи огляд, флікиня виявила, що чоловіку відрізали всі пальці до половини. А кінцівки — руки, ноги — вигиналися під неможливими кутами, і кожна кістка була зламана.

Але найгіршим — Івана не одразу це усвідомила — була головна рана: Марселю випатрали черево, і, так ніби цього було не достатньо, його задушили власного тонкою кишкою — сіруватою мотузкою, затвердлою на морозі, яка обвивала його шию, наче ліана.

Івана впала на коліна. Вона ніби провалювалася в чорну вологу нору. Вона задихалася, і над нею змикалася ніч, якій, здавалося, не буде кінця.

Тоді до флікині повільно прийшов ще один очевидний здогад.

Труп опинився тут не випадково. Це закатоване тіло було посланням — і призначене воно було саме їй. Ті, хто це зробив, знали, що вони з Марселем спільники. Знали, що Івана — не сезонна робітниця. Знали, що напередодні вона була у Сховищі. I, last but not least [22] Останнє, але не менш важливе (англ.) , вони знали, що вона ховає телефон біля підніжжя цього дуба.

Івана позадкувала й сіла на опале листя та холодну землю з порожнім поглядом і такою ж головою, приголомшена видовищем цього бідолахи, в якого забрали будь-яке майбутнє й рештки гідності. Вона сиділа так, не стежачи за часом, відчуваючи, як волога просочує одяг і поволі заволодіває нею, не боячись навіть, що її хтось побачить або що на неї також нападуть.

Нарешті Івана отямилася від цієї летаргії та схопила телефон, який впустила була на землю. Хоч пальці й заніміли, їй вдалося вирубити ліхтар, а тоді відімкнути режим польоту.

Диво — з’явився зв’язок.

Заряду лишилося на одну поділку.

Натиснула на кнопку: Ньєман...

— Алло?

Цей знайомий, такий очікуваний хрипкий голос. Кількома словами, на останньому диханні, вона описала йому ситуацію.

— Заспокойся.

Схлипуючи, Івана говорила, що це її провина, що вона змусила Марселя їй допомагати, що...

— Заспокойся, — повторив Ньєман.

Але вона досі пережовувала свою історію — намагалася відновити дихання, ритм — стодола, кам’яні пазли, посланці...

— Досить! — крикнув Ньєман. — Де ти зараз?

Івана описала своє місце перебування. За межами Маєтку жандарми могли діяти по-тихому, не вриваючись до Дієцезії ще раз.

— Я беру людей і їду. Не рухайся.

— Ні.

— Як це — ні?

— Я повертаюсь.

— У жодному разі. Припини ці дурощі.

— Поки вони не викрили мене офіційно, я не здамся.

— Ти щойно сказала мені, що твоєму прикриттю хана і що цей труп дорівнює смертному вироку.

— Я нічого напевно не знаю. Я не знаю, хто вбив Марселя. Не знаю, що саме їм відомо. Навіть не знаю, це посланці чи якісь інші фанатики...

Коротка пауза. Мабуть, Ньєман прикидав свої шанси змусити Івану змінити думку: вони були нульові.

— Окей, — поступився він. — Але залиш телефон при собі. Я подзвоню, коли буду на місці.

Вона не наважилася відмовитись. Ставало надто ризиковано діяти самостійно, треба було залишатися на зв’язку з Ньєманом.

До того ж, вона й не змогла б відпиратися. Івана ледве говорила чи дихала. Усе її єство охопила паніка. Вона відчувала, що страх розчавлює її — серце перетворилося на чорнуватий згусток, не більший за персикову кісточку.

— Коли ви будете?

— Максимум півгодини.

— А як ви поясните, звідки дізнались про тіло? Ньєман розреготався — навісним, розпачливим сміхом. Як справжній відчайдух.

— А хто мене питатиме?

— Скажи їм, нехай вимкнуть фари і ліхтарі.

Ньєман хотів провернути все справді по-тихому, щоби не компрометувати Івану ще більше і заскочити посланців зненацька. Довкола першого трупа було забагато вивертів. Наступне вбивство флік хотів опрацювати блискавично, а тоді поставити вісників перед фактом.

Але спершу треба було його знайти...

Вони з Деснос у «мегані» очолювали колону. Жандармка за кермом лівою рукою схопила рацію й передала наказ. У бічному дзеркалі фургони й автівки розтанули в пітьмі, наче батискафи. Потаємний режим увімкнено.

Деснос і собі вимкнула фари. Коли очі звикли до темряви, Ньєман побачив, як обабіч нього на поверхні ночі спливли симетричні ряди лоз. Вони ніби мерехтіли в темряві, ледве не здіймаючись над імлою.