Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Правду кажучи, скромна й сувора віра посланців наганяла на Ньємана дрижаків: цей невидимий Бог, без обличчя, без меж, видавався йому непосильним, а у непохитності вісників було щось нелюдське. Віра, яку йому колись згодували, не мала нічого спільного з цією фанатичною принциповістю. Це була віра старих добрих міщан, які щонеділі спокутують свої гріхи за тиждень, причащаючись із заплющеними очима й опускаючи банкноту до скриньки для пожертв...

Уздовж правого боку церкви Ньєман побачив масивну цегляну будівлю, мабуть, XIX століття. На мідній табличці напис: «Католицька парафія собору Бразонської Богоматері». Флік подзвонив і почекав.

Після пошуків в інтернеті з’ясувалося, що одним із найкращих спеціалістів із християнської іконографії в Ельзасі був отець Косинський, парафіяльний священник. Трішки талану ще нікому не шкодило.

Нарешті відчинили. Його зустрів худорлявий невиразний чоловік, вочевидь, волонтер. Немає віри без самопожертви, немає битви без гвардійців. Ньєман попросив провести його до кюре, нічого не пояснивши і навіть не показавши значок. Жодних проблем. Відкритість уходила в меню.

Вони пройшли через секретаріат, де над товстими книгами записів скніло кілька пар маленьких ручок. Червонувате дерево, запах плісняви, скрипучий паркет: треба було сильно захотіти одружитись чи похрестити дитину, щоби наважитися порушити цю летаргію.

Прийшов Косинський у літургійних шатах. Біла альба, зелений орнат, смарагдова стола. Він ніби збирався роздавати причастя, але виглядав кремезним. Священник мав важку ходу, почавлене, ніби в боксера, обличчя, а римський комірець на могутній шиї, здавалося, от-от репне. Йому перевалило за п’ятдесят, і він справляв змішане враження урочистості й спортивної моці.

— Я щойно з вечірні, — з усмішкою пояснив кюре, — а діти з хору кинули мене самого. Баскетбольний матч. Я нічого не міг удіяти...

За кілька секунд мовчазний бульдог перетворився на чарівного шарпея. Його голос, його добродушність — усе в ньому змушувало співрозмовника танути.

— Що я можу для вас зробити? — запитав священник, усміхаючись на всі тридцять два.

Косинський повів Ньємана до крижаної ризниці з грубими меблями. Строгі лінії, ледь навощене дерево, голі стіни і цей вічний гіркуватий запах ладану, який плинув у повітрі, наче якась думка на задньому плані.

Сидячи за порожнім столом, під голою лампочкою, Ньєман спостерігав, як панотець знімає своє вбрання. Дуже симпатичний чоловік. Кремезний, як регбіст. Він просто випромінював щирість. Теплота його погляду, доброзичливість усмішки не мали нічого спільного з тією мерзотною вдаваною турботливістю, яку священники зазвичай підсовують замість співчуття.

Флік, однак, вирішив йому збрехати — і мови не було про те, аби викласти реальні факти.

— Поки що ми розслідуємо крадіжку, — заявив він.

— Крадіжку? У каплиці святого Амвросія? Там немає чого красти.

Священник складав свій орнат у якусь старовинну шафу.

— Є фрески.

— Які фрески? На стелі? Вони й копійки не варті, їх, мабуть, намалював якийсь місцевий художник у...

— Я про приховані фрески. Ті, що під гіпсом і штукатуркою.

Кюре підняв брови, не відповівши. Він склав свою столу, тоді зняв альбу — під нею була чорна футболка з логотипом «Red Hot Chili Peppers». Священник дбайливо склав альбу в шафу та м’яко зачинив дверцята. Здавалося, ніби він, виконуючи ці делікатні рухи, стримував усю свою м’язову масу в пучках пальців.

Нарешті кюре сів по інший кінець столу. У Ньємана виникло враження, ніби вони завітали на розкішний бенкет, от тільки їм забули принести їжу.

— Мені шкода вас розчаровувати, але прихованих фресок немає.

— Чому ви так упевнені в цьому?

— Бо якби вони існували, нас попередили би першими.

— Хто?

— Посланці та їхні техніки. Наше архієпископство допомагає фінансувати реставрацію каплиці.

Ньєман вийняв телефон і пошукав рентгенівські знімки.

— Подивіться.

Косинський нахилився і взяв мобільний.

— Господи, — прошепотів він, гортаючи світлини. — Це неможливо.

Дивлячись на фото догори дриґом, Ньєман усвідомив, що його й самого досі приголомшують ці почорнілі обличчя, зяючі очниці, роззявлені роти...

— Ви просвітили склепіння рентгеном?

— Так, і ті, які вціліли, і фрагменти іншого.

В очах кюре промайнув вираз нерозуміння.

— Але... я думав, воно обвалилося...

— Посланці склали його докупи. Схоже, для них важлива цілісність малюнка. На мою думку, вони поклоняються зображенням під верхнім прошарком.