Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Він ніколи не поїхав би, не попрощавшись.

— Була рання година. Ти, мабуть, іще спала.

Івана вагалася між двома версіями: або Рашель згодували цю казочку і вона їй вірила, або була посвячена в цю брехню й община доручила їй заспокоїти найманку.

Сидячи на лавці, Івана споглядала інших посланців. Ці типи ніколи не були веселунами, але того вечора вони били власні рекорди похмурості. Мабуть, через недавні травматичні події. Після смерті Самюеля та вчорашньої облави це вже було занадто.

Поки Рашель стиха ремствувала, Івана взялася крутити цигарку, щоби зайняти руки. Як не дивно, через гул вітру та мотору, а також мовчазне усамітнення кожного посланця здавалося, ніби вони у вантажівці самі. Й Івана зважила про себе на цей привілей: попри її нічну вилазку, попри все, Рашель усе-таки запросила її до посланницького фургону. Хоча це, можливо, для того, щоби заманити її в пастку.

— Тієї ночі Марсель був із тобою? — запитала посланниця.

— Так.

— Чому?

— Я заплатила йому, щоби він допоміг мені знайти уламки.

Рашель скрушно похитала головою.

— Що ти шукала? Чим ці каменюки такі важливі?

Івана підкурила.

— Це я тебе хотіла спитати. Думаю, ця фреска має для вас колосальне значення.

— Колосальне значення? Та ми просто вирішили відреставрувати каплицю, от і все. У чому саме ти нас підозрюєш?

Івана не відповіла, смакуючи терпкий тютюновий дим. Її очі звикали до темряви. Тепер вона розрізняла в пітьмі тисячі виноградних рядів, лісопосадки, схили... Усе це були ґрати в цій обширній тюрмі. Чи вдасться їй з неї вибратись?

— Думаю, ти вигадуєш небилиці, щоби написати цікаву статтю, — повела далі Рашель. — Ти не зрозуміла ситуації. Ми щойно втратили одного з наших. Так що всі ці казки про фрески...

Івана помітила в темряві постаті, які повільно йшли галявиною, ніби байдужі до вечора, який накочував неспішними хвилями, та кусючого холоду, який ті приносили.

— Що вони роблять?

Посланці поралися, зносячи оберемки лоз, штовхаючи тачки, повні листя і навіть одягу. Попри мороз, вони познімали піджаки і залишилися в чорних жилетах, так що рукава їхніх білих сорочок виділялися в пітьмі.

Рашель усміхнулась.

— Завтра ввечері збір винограду завершиться, — пояснила вона з поновленим запалом. — Усю ніч, аж до ранку, ми палитимемо відходи від урожаю, непотрібні лози, зогнилі грона і все, чим ми користувалися під час збору — одяг, взуття, інструменти...

— Навіщо? — запитала Івана, відчуваючи, як холод вгризається в тіло.

— У Євангелії від Івана Ісус Христос каже: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять» [20] Ів.15:6. . Наш урожай — це Ісус, розумієш? Усе, що більше не потрібно, спалюється. Назавтра виноградники будуть укриті попелом. Тільки тоді ми зможемо подякувати Господу за цей урожай і помолитися за майбутні. Ми називаємо це День попелу.

В Івани зовсім не залишилося сил для висновків про подібні фантазії. Кілька посланців уже споруджували на галявинах багаття, ставши на одне коліно чи нахилившись над тачками. Що довше вона на них дивилася, то більше здавалося, ніби пітьма навколо них гусне. Тоді вони ніби меншали, аж поки не розчинялися в темряві. Скоро Івана вже не бачила нічого, крім їхніх білих рукавів, подібних до свічок у глибині церковної галереї.

— Цей рік не такий, як попередні, — провадила Рашель. — Сподіваюся, вогонь усе зітре. Трагедії, які нас спіткали, покидьків, які забруднили наш світ, паразитів, які влізли поміж нас і вигадують байки, аби витягти з нас таємниці, котрих не існує...

Івана зиркнула на неї.

— Тобто таких... як я?

— Так. Саме таких, як ти.

Офіси парафії розташовувалися за адресою Рю-де-ля-Фехт, 6, біля підніжжя собору Бразонської Богоматері. Споруда, як на таке невеличке містечко, була солідна. Зведена з рожевого піщаника, як і більшість місцевих архітектурних пам’яток, вона належала до типового неокласичного стилю: колони, фронтони й портики, натхненні греко-римською Античністю.

Ньєман вийшов з авто й попрямував до храму. Він почувався на диво втішеним. Тут він віднаходив свого Бога, якого йому накинули впродовж дитинства і який не втрачав у його очах своїх заспокійливих властивостей. Ніби щоб посилити це відчуття, закалатали дзвони.

Ньєману враз здалося, наче понад дахами, вздовж стін, під порогами розлилося відчуття духовності. До світу раптом повернулась якась зв’язність, уселенська логіка. Та, з його дитинства, повна ікон, скульптур, святих, зодягнених у золото й багрянець...