Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— А ти?

— Я не знав, що робити. Тинявся то там, то сям. Не зміг ніде зачепитись...

Петер сидів на своєму стільці з прямою спиною, задертим носом і презирливим поглядом. До нього повернулася похмура пиха бандюків, маргіналів, лузерів.

— Чому цього року ти вирішив повернутися?

— Бо Міріам померла кілька місяців тому.

— Від чого?

— Не знаю. Посланці завжди приховують свої хвороби.

Помста. Продрейфувавши життям двадцять років, чоловік захотів звести рахунки з посланцями, адже тепер вони не тримали його кохану в заручниках. Усе це звучало логічно.

— Як ти добився, щоби тебе найняли?

— Просто попросився на збір винограду.

— Тебе ніхто не впізнав?

— Хлопці, які відповідають за найм, за моїх часів навіть іще не народилися.

— А старожили?

— Сезонні робітники їх не цікавлять.

— Який у тебе був план?

— Поговорити з Самюелем.

— Чому з ним?

— Бо це він одружився з Міріам замість мене.

— Ти хотів його вбити?

На цій репліці злодюжка підскочив.

— Та ні, ви що!

— А що тоді?

Петер втягнув голову в плечі. Із чорними крилами волосся та горбистим носом він нагадував великого птаха на гілці, типу стерв’ятника.

— Ми посварилися.

— Через що?

— Я хотів повернутися в общину. Він відмовив мені. Стверджував, що не можна оскаржити рішення Господа... — чоловік повторив скреготливим тоном: — Господа...

— Далі.

— Тобі намалювати чи що? Розігрались почуття. Ми побились.

— Самюель бився?

— Коли отримуєш тичку в писок, то відповідаєш тим самим на автоматі.

Нарешті здоровий глузд. Але ця історія була ще менш цікавою за версію з крадіжкою фрески.

— Врешті, — підсумував Ньєман (його вже все це дістало), — один удар виявився фатальним, Самюель помер, і...

— Ні! Коли я змився, Самюель був живий! Навіть при тямі! Богом клянусь!

Поневіряння змусили Петера забути про виховання: посланці не клянуться.

— І це не ти обвалив стелю?

— Мені б таке й на думку не спало!

Насправді цей кретин-виноградар був недостатньо обізнаний, щоби пошкодити риштування.

— Тоді як ти поясниш, що підмостки обвалились?

Паріс знизав одним плечем, у стилі Саркозі. Тоді втупив погляд у лінолеум на підлозі.

— Це вони пошкодили риштування.

— Хто — вони?

— Посланці.

Поль Паріс мав розвиненішу уяву, ніж можна було б очікувати. Флік схрестив руки на столі. Ці поворотики на допитах приносили йому задоволення.

— І навіщо їм убивати Самюеля?

— Гадки не маю. Але в їхньому позірно гармонійному житті часто стаються конфлікти. Вони вбили його й замаскували вбивство під нещасний випадок.

Ньєман ні на йоту не вірив, що Самюеля прибрали посланці. Натомість у нього починала вимальовуватись інша ідея, вірогідна, хоч і складна.

Ні Паріс, ні посланці не вбивали Самюеля. Але коли анабаптисти знайшли тіло, першою їхньою думкою було обвалити склепіння, щоби зімітувати нещасний випадок. Вони не хотіли, аби на їхній території велося слідство, а тим паче, щоби хтось подумав, ніби в їхній общині могла статися насильницька смерть.

— Коли ти тікав, — заговорив Ньєман, — у якому стані був Самюель?

— Добряче покоцаний, але на ногах.

— Думаєш, його вбили після цього?

— Іншого пояснення немає.

— А якщо це ти завдав йому смертельного удару? Який, скажімо, призвів до внутрішньочерепної кровотечі?

Петер пильно подивився на фліка. Під поглядом його хімічно-блакитних очей ставало незатишно.

— Не може бути. Ми лише трохи поштовхались. Це була не якась там кривава лазня.

Ньєман знав, що людина може померти від одного щигля, якщо потрапити в життєво важливу точку, але мусив визнати: ця сутичка, вочевидь, була дріб’язковою.

— Коли ти дізнався про смерть Самюеля, чому не змився?

— Щоби не викликати підозру.

— Розумний хід, Петере.

— Я думав, що схема анабаптистів спрацює.

— А чому сьогодні тікав?

— Із моєю історією судимості? Я одразу прошарив, що сяду до в’язниці на роки.

Зарано на 100 % вірити історії Поля Паріса, але для цього були всі підстави. Вони знайшли кров, кросівку, підозрюваного, але не вбивцю.

Добре. Жандарми запишуть свідчення цього кренделя пізніше, а там розберемось — Ньєман не хотів більше ні секунди гаяти на цю заблукалу душу, відлучену від церкви.

— А те, що знайшли в нього в роті? — усе-таки докинув він.

— Не розумію, про що ви говорите.

— У роті Самюеля був камінчик.

— То й що? Із тим, що на нього попадало, це нормально, ні?