Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Втомившись від пережовування цих запитань без відповідей, Івана перейшла до власного становища, теж не надто певного. Чи помітили її? Чи впізнали? Чи Рашель її здала? Чим саме вона ризикувала? Від усіх цих роздумів боліла голова, ніби її мозок клювала зграйка горобців.

До цього хаосу додавалася тривога через мобільний у кишені. Вона не знайшла коли і де зателефонувати Ньєману й тепер боялася, що її обшукають. Зрештою, безпричинно. Телефон був у режимі польоту, і в ньому залишалося ще трохи заряду.

Зв’язатися з Ньєманом. Усе йому розповісти: про складену фреску, про озброєних вартових, про зникнення її спільника. Але вона не хотіла видавати себе. Навіть якщо шанси, що її прикриття досі працює, були крихітні, вона хотіла в це вірити. Залишилися два дні, щоби все промацати, перерити, винишпорити — й Івана сподівалася використати цей час по максимуму.

Нині ж вона збирала виноград як ніде нічого під сліпучо-білим сонцем. Яскраво-синє небо здавалося скрижанілим. Воно мерехтіло кристалічною чистотою, яка різала око.

Під ним найманці та посланці синхронно орудували секаторами. Від холоду краєвид ніби тверднув іще більше, і кожен колір ставав потужнішим, набуваючи насиченості вітражу. Обриси плечей збирачів, листків ніби обростали мідним дротом, а в пасмах волосся й бородах мерехтіли золоті блискітки.

Схилившись над лозою, Івана пітніла у своїх чорних колготках і чернечій рясі. Комірець муляв шию, секатор різав пальці — а тепер їй ще й подумалось про Рашель. Та теж не з’явилася на винограднику. Видала вона Івану чи ні? Може, якраз розповідала все Жакобу і його шайці? Був полудень, жінка почувалася цілковито самотньою.

Тоді й сталося те, чого вона найменше могла очікувати.

На обрії знову з’явилися фургони крюшо. Дахи автівок блищали над лозами, як дзеркала. Івана, з пересохлим ротом, боялася повторення вчорашньої історії: облава, стволи, уніформи. Схоже, Ньєман тепер працював за одним-єдиним методом: щоранку збирав кавалерію й арештовував усе, що рухається.

Івана побачила, як з IVECO, наче тюки брудної білизни, вивалюються жандарми, й одразу помітила вагому деталь: вони були неозброєні. Жодного автомату чи пістолету на поясі. Мабуть, не хотіли ображати посланців... Наступного разу приїдуть із квітами. Але якого хріна вони тут роблять?

Довкола Івани залунали версії. Шелесткі, як листя винограду, перешіптування. Жандарми перевіряли посвідчення особи. Збиралися провести аналізи ДНК кожного сезонного робітника. У каплиці проводили слідчий експеримент... Галімі чутки, та й усе.

Однак накльовувалося щось серйозне, Івана це відчувала. Попри відсутність зброї, крюшо мали рішучий вигляд, який свідчив, що в них була зачіпка. Вони знали, що чи кого шукали.

Флікиня стала навшпиньки. Ньємана не видно. Вона обернулася й побачила посланців у їхній звичній позі: опущені руки, роззявлені роти. Зараз почнуть молитися... Цього разу в їхніх очах промайнув якийсь натяк на гнів, але століття порядку й покори навчили їх тамувати почуття.

Ще одна чутка: жандарми повідчиняли шафки найманців і фотографували все знайдене в них взуття. Це звучало як жарт, але Івана інстинктивно зрозуміла, що це правда. Сліди крові заговорили. Не надто захоплива версія з бійкою, яка погано скінчилася, підтвердилася, і в каплиці знайшли відбиток підошви.

Івана почувалася погано. На втому накладалась нервовість, а присутність крюшо навіювала суперечливі враження. Їй хотілося кинути все й приєднатися до них, узяти свій значок і перейти по той бік виноградинка.

За сотню метрів з-поміж листя, ніби з-за театральної завіси, з’явився Ньєман. Він метушився, горлав, розмахував руками, наче косив ними вітер. Івана нахилилася вперед, намагаючись розчути його слова. No way [18] Ніяк (англ.) . Шквал постійно відносив їх в інший бік.

Івана знову подивилася на нього з-під пахви, відчуваючи, як напад ніжності стискає їй горло. Ньєман був на голову вищим за своїх людей і на дві — за кущі винограду. Своїми вчительськими окулярами і стрижкою легіонера він нагадував трохи навіженого військового інструктора...

Івана затремтіла. Її щоками котилися сльози — можливо, втома, холод чи тривога за Марселя... Тепер вона усвідомила, що сезонні робітники роззираються довкола. Когось шукали. Жандарми дізнались ім’я. Навіть посланці виглядали заінтригованими...

Ця лихоманка охопила й Івану. Вона спостерігала за сценою, наче загіпнотизована. Мідяні грона, збирачі в чорно-білому, жандарми в синьому, і нехай переможе найсильніший...