— Тут художник ще виразніше виділив свій характерний стиль. І цей натовп... Нагадує інфернальні візії Брейгеля Старшого і його «Тріумф смерті». Викривлені обличчя, увага до деталей... Це наближає нас радше до XV чи XVI століття.
— Які сюжети тут зображено?
— Я не впевнений... Вони, знову-таки, розташовані хрестом. Верхню впізнати легко, це Адам і Єва...
Охляла пара стояла біля дерева пізнання: голодні силуети, чорні від сонця. Земний рай в очах художника виглядав геть невесело.
— Ліворуч — Вавилонська вежа, крах людських амбіцій, люди, які віднині розмовляють різними мовами, розбігаються навсібіч...
Художник склеїв каміння й людські фігури, які височіли такою собі пірамідою-гібридом, наполовину з каменю, наполовину з тіл, символізуючи хаос у суспільстві...
— А от щодо двох інших сюжетів я не маю певності... Старий, що благає юнака, може бути Ісаком, який благословляє Якова, або Йовом, який втратив дитину, або навіть Аврамом, який готується принести в жертву власного сина — неможливо розгледіти точніше...
Ньєман міркував, наскільки важливим був вибір зображених сюжетів. Поки що він був загіпнотизований виразом обличчя персонажів, їхнім екстатичним поглядом, їхніми кістками, які от-от розірвуть плоть...
Леманн простягнув до останнього екрана напіврозкриту долоню, наче тримав невидиме яблуко.
— Спляча жінка, зображена в нижній частині хреста, може втілювати кількох героїнь Старого Завіту. Мені треба дослідити це питання.
Флік радше сказав би, що вона б’ється в агонії: її дебеле тіло, її короткі руки наче лежали в калюжі чорної крові або на великому сліду від пожежі на підлозі. «Опромінені з каплиці святого Амвросія» — гарний заголовок для місцевих газет.
Леманн цокнув язиком, підсумовуючи:
— Це надзвичайно. Ця церква стане нашою Сікстинською капелою!
Ньєман у цьому сильно сумнівався: посланці ніколи не дадуть оприлюднити сховані фрески, а тим паче торкнутися поверхневих розписів. Ці сцени були приречені залишатися похованими під гіпсом — їх побачить лише кілька втаємничених і лише при світлі рентгенівських променів.
— Поки що попрошу вас зберігати все в таємниці, — сказав Ньєман. — Ці зображення потрапляють під таємницю слідства.
— А, так... Так, звісно.
Леманн, мабуть, уже уявляв, як розповідатиме на сторінках журналів про виявлення цих скарбів. У межах кримінального розслідування!
А Ньєман розмірковував, як посланці дізналися про розписи. Їм також спало на думку зробити радіографію? Може, згадки про фрески траплялися в якихось старовинних текстах?
Щоби зекономити час, він сфотографував екрани на свій айфон.
— Думаєте, посланці могли самі пошкодити риштування в каплиці? — запитав він: у нього в голові вимальовувався новий сценарій. — Технічно вони могли це зробити?
— Чому ви питаєте мене про це?
— Відповідайте, будь ласка.
— Звісно. Кажуть, вони можуть побудувати стодолу за день. У такому разі, жменька гвинтів... Що у вас на думці? Страхове шахрайство?
— Із вами зв’яжеться лейтенантка Стефан Деснос, — ухилився флік. — Передайте їй ці зображення.
— Ви триматимете мене в курсі?
— Звісно, — підтвердив Ньєман із посмішкою, яка свідчила про протилежне.
— Я наполягаю, адже ця знахідка справді... фантастична. Для історії мистецтва це...
— Є прогрес у датуванні першого склепіння?
— Я в процесі. Але все залежить від хімічних реакцій. Потрібно чекати.
— Скільки?
— Ще кілька годин.
— Наберіть, щойно матимете новини. А ще спробуйте ідентифікувати персонажів двох останніх сцен.
Реставратор засунув свої довгі руки в кишені білого халату, як метальник ножів складає своє спорядження.
— А посланці? Мені знадобиться їхній дозвіл, аби тут працювати, а...
— Поки що ви мій експерт і можете вважати весь Маєток місцем злочину. Так вас влаштує?
Леманн ковтнув слину під вусами, та й по тому.
Прямуючи до машини, Ньєман витягнув мобільний. Настав час передати ці жахи на розгляд спеціаліста з біблійної іконографії.
— Я навела для тебе довідки.
— Я тебе ні про що не просила.
— Твій друг поїхав сьогодні вранці.
— Який друг?
— Марсель Петровій. Він попросив розрахунок і покинув Маєток зрання. Можу дістати його зарплатний лист, якщо хочеш, але ми не дуже любимо торкатися...
— Цього не може бути.
— Чого не може бути?
Рашель перепитала агресивним тоном, гострим, як канцелярський ніж.
Вони поверталися з виноградників у кузові одного з посланницьких фургонів. Дуже незвичайний день, коли сезонного робітника арештували просто на очах у всіх інших, остовпілих від подиву. День, який закінчився пізніше, ніж зазвичай, уже коли ніч надійно огорнула землю.
Читать дальше