Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Можливо, його поклали туди вже після обвалу.

Петер не відповів. Він був не в темі. Цілком непричетний до вбивства — Ньєман був у цьому переконаний.

Його телефон завібрував. Знову ця синхронність... Хіба що розслідування нарешті розігналось на всю котушку.

Деснос прислала CMC: «ЇДЬТЕ СЮДИ. НЕГАЙНО».

Рекордна швидкість.

Перед допитом Петера Ньєман доручив Деснос заїхати по Макса Леманна і його апаратуру та проникнути до Сховища, щоби просвітити складену фреску в товаристві жандармів й експертів-криміналістів. Капітанка набила свій фургон до краю і попрямувала до стодоли, радісно перетинаючи заборонені землі Маєтку.

Це було їхнє третє вторгнення за останні дві доби, і серйозніше за попередні: вони проникли до Дієцезії, у святая святих. Але тепер їм не потрібен був жоден дозвіл. Відтепер ці землі потрапляли під розслідування по гарячих слідах, що надавало правоохоронцям усі повноваження. Анабаптисти могли скільки завгодно скаржитися Шніцлеру.

Леманну вдалося зробити радіографію залишків фрески менш ніж за годину. Ньєману не терпілося побачити другу частину прихованого диптиху.

Він попросив Деснос заїхати по нього, бо хотів спочатку повідомити їй новини про Паріса й викласти свою гіпотезу про іншого вбивцю.

Була п’ята вечора, і сонце вже сідало.

— Усе це купи не тримається, — зауважила жандармка, вислухавши Ньємана.

— Ти маєш на увазі, як склепіння в каплиці?

Стефан не звернула увагу на жарт. Вона вела машину, впершись грудьми в кермо, випростана й серйозна.

— Якщо припустити, що в цій історії замішаний хтось іще, то чому не цей інший влаштував обвал?

— Тому що він анітрохи не був зацікавлений у тому, аби приховати свій учинок. Цей труп був його повідомленням.

— Окей. Але якщо посланці так хотіли замаскувати вбивство під нещасний випадок, навіщо залишили камінчик у роті?

— Все просто: бо вони його не помітили.

Сонце зовсім зникло за обрієм, і в салоні запанувала тиша. Починалася довга осіння ніч, а тут, в Ельзасі, ночі вже були жорсткі, як узимку.

До Сховища, де чекали жандарми, які привезли Леманна і його команду, прийшла делегація посланців. Солідні представники, без автоматів і пістолетів.

Ньєман не виказав цю деталь Деснос: тоді довелося б розкрити джерело. І все-таки звідкись він мусив дізнатися про уламки. Власне, гасячи двигун, його напарниця запитала:

— Де ви нарили, що фреску сховали тут?

— Особисті джерела.

— Тобто?

— Забий.

Нічого не станеться, якщо трішки почекати, Ньєман про це знав. Вони попрямували до стодоли. Флік підняв комір пальта: він пітнів, він мерз, чортзна-що.

У дверях Ньєман обернувся до напарниці.

— Деснос, можеш зробити мені одну послугу?

— Слухаю.

— Повернись до відділку й склади протокол допиту Паріса. Я надішлю тобі запис.

— Що? Але я думала, що...

— Я знаю, що ти думала, але немає сенсу нам обом тут залишатись. Шніцлер попросить у нас звіт, тобто якийсь папірець. Протокол допиту Паріса задовольнить його на кілька годин. Діємо крок за кроком, вибач.

Деснос розлюченим кроком попрямувала до «мегана». Щойно Ньєман переступив поріг стодоли, йому назустріч вийшов Леманн у білому халаті та із зачудованим поглядом.

— Це просто божевілля.

— Покажіть.

— Чистісіньке божевілля.

Ньєман навіть не подбав про те, аби пильно оглянути приміщення: великий, вочевидь порожній простір із чорними стійлами, де тхнуло лайном. Висохлим і ніби перетравленим часом і холодом лайном.

Фреска лежала під світлом поліційних прожекторів. Ньєман подумав про моноліт із «2001: Космічна Одіссея», от тільки тут кам’яний блок складався з окремих шматків. Довкола нього метушилися криміналісти зі складною технікою, яка нагадувала інструменти землемірів.

— Сюди, — сказав Леманн.

Реставратор уже встановив свої комп’ютери на триногах. Як і минулого разу, на екранах світилися чорно-білі зображення, оточені синюватим сяйвом.

— Обидва склепіння розписувала одна людина, — заявив Леманн. — Над стелею каплиці працював один і той же художник. Майже як Сікстинська капела Мікеланджело, тільки в менших масштабах.

Фрески перед їхніми очима не мали нічого спільного з могутніми велетами тосканського майстра. Тут прозирала жорстокість першої фрески, однак удесятеро потужніша. Переплетені тіла, спотворені криком обличчя, променисте тло: ці біблійні сцени перетворювалися на справжні жахи.

Зуби персонажів були чорні, волосся розвівалося, а очі ніби поплавились. Усе це нагадувало страхітливі фотографії постраждалих від вибуху в Хіросімі.