Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Юдіт Мардал — дружина підозрюваного, — відповів я. — Вона потрібна для надання особистісної характеристики.

— Не вдавай дурного, Бренне! Це я й без тебе знаю.

Під час нашої останньої зустрічі Ґабріеллє називала мене Мікаелем і сміялася з моїх жартів. Тепер, видно, настали інші часи. Ми вже не були друзями, а супротивниками. Коли все минеться, знову станемо друзями... можливо... якщо, тим часом, не вицідимо одне з одного надто багато крові.

— А про яких свідків ти питаєш, Ґабріеллє? — запитав я, умисно звертаючись на ім’я.

Хоч і мала вона прізвище Соммер , літа в її погляді, яким вона мене огріла, зовсім не було.

— Про всіх... Про Адама Ліда, наприклад. Навіщо він тобі?

— На противагу моєму клієнтові, Адам Лід мав, фактично, мотив убити Барбару Бломберґ.

— Хочеш підвести його під убивство? У чоловіка алібі.

— Присяжні заслуговують на представлення і такої можливості.

Прокурор зневажливо пирхнула.

— Надто патетично! Якщо він має алібі, то про жодну можливість не йдеться.

— Ймовірно я відмовлюся від Адама Ліда, — мить повагавшись, сказав я.

Ґабріеллє Соммер звела вгору брови. Вона дуже вправно це робила, наскільки я помітив.

— О, нарешті проблиск здорового глузду! А Борд і Тьондер Тулоси до чого тут? Не розумію, який тобі хосен притягати сюди давню справу про завдання грубих тілесних ушкоджень.

— Може, у тій справі не все так очевидно, як тобі здається.

Ґабріеллє Соммер спохмурніла.

— Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі виправдати свого клієнта, вина його очевидна. Суд ніколи в житті цього не допустить!

Вона мала рацію, і я зовсім не для того викликав їх до суду, однак Ґабріеллє Соммер не обов’язково про це знати.

Тому я байдуже повів плечем і сказав, що це питання ми залишимо на розсуд судді.

— Хто такий Пер Калвоґ? — запитала вона.

— Родич. Двоюрідний брат Юдіт.

— Характерний свідок?

— Ммм... — пробурмотів я, добре знаючи, що моє бурмотіння прокурор прийме за згоду.

Пер Калвоґ зателефонував мені ще того ж дня і підтвердив, що, справді, був з Юдіт у футбольному пабі кілька років тому, і до їхнього столика підійшов Борд Тулос з погрозами на адресу Юсефа.

— А Геллє Мьорк?

— Журналістка, авторка інтерв’ю з Юсефом. Теж характерний свідок.

Ґабріеллє Соммер звела догори обидві брови.

— Скільки ж тобі треба свідчень про характер клієнта, щоб розповісти судові, який він милий і добропорядний?

Я засміявся і встав.

— Жодного. Мені немає потреби доводити його добропорядність, це ти прагнеш переконати всіх, що він мерзотник.

Ґабріеллє похитала головою.

— Ні, не прагну. Мені треба лише довести, що він убив Барбару Бломберг, і з цим я упораюся.

Я вже розтулив рота відповісти, але передумав. Щось мені підказувало, що Ґабріеллє Соммер належить до типу людей, які люблять залишати останнє слово за собою. Я теж з таких, але зараз не мав жодного бажання марнувати на це увесь день.

Я ще не мав цілковитої певності, чи варто гайнувати час на пошук доказів, що Барбару Бломберг міг убити Борд Тулос. Сюнне поставилася до цього скептично. Навряд чи суд візьме до уваги сумнівну теорію, вважала вона.

— Не бачу, як цим скористатися, — сказав я, коли ми всоте, і так, і сяк, обсмоктували аргументи. — Не йдеться ж про доведення вини на підставі лише його схильності до насильства — це неможливо. Усе, що мені треба, навести присяжних на думку, що убивця — Борд Тулос. Він мав мотив і вже вбивав. Невже цього недостатньо, аби посіяти підставові підозри?

Сюнне сумнівалася.

— Мотив дуже мізерний. Убити жінку лише заради того, щоб перекласти вину на чоловіка, якого він ненавидів? Такий мотив хіба для детективів годиться!

— Можливо, — неохоче погодився я, Сюнне таки мала в дечому рацію.

У мене вже таке було не раз: ідеї, які здаються геніальними, після ретельного обдумування, часто після безсонної ночі або запальної дискусії за кухлем пива, лускали, мов мильна бульбашка, не витримуючи прозаїчних, буденних реалій зали судових засідань.

— Є ще й інша проблема, пов’язана з твоїм планом, — завважила Сюнне.

— Яка ж?

— Ну... — Сюнне нерішуче затнулася. — Борд і Тьондер Тулос, по суті, жертви, так? Юсеф завдав Тьондерові важких тілесних ушкоджень, наслідком яких стала черепно-мозкова травма й довічне каліцтво.

— Так... — неохоче погодився я, знаючи, куди вона хилить. — За умови, що Тьондер, справді, каліка, а не вдає.

— Та годі тобі, Мікаелю! Чи ти маєш хоч якесь підтвердження його симуляції, окрім слів Юсефа Мардала?