Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Ні, — визнав я.

— Тоді тримаймося реалій. Тьондер Тулос — жертва. Борд Тулос — також жертва, на нього покладена відповідальність за неповносправного сина. Це твій клієнт зруйнував їхнє життя, а тепер ти хочеш звинуватити їх в убивстві в публічному суді? У вбивстві, за яким цілком імовірно — якщо бути чесним до кінця, — стоїть саме Юсеф Мардал. Гадаєш, це такий собі простий хід, лиш би виграти справу в суді?

— Я нікого не звинувачую. Усе, чого я хочу, — вказати на таку можливість.

Це був зовсім непереконливий аргумент, такий слабкий, що Сюнне навіть не відреагувала на нього, лише звела вгору брови. І вона мала рацію. Я стояв на міжмежжі, в етичній сірій зоні.

— Я маю зобов’язання насамперед перед своїм клієнтом, — сказав я. — Я мушу використати всі доступні засоби для його виправдання. У цьому полягає моя робота. Наша робота! І ти це добре знаєш, Сюнне!

Вона похитала головою.

— Наша робота — виграти справу, незважаючи ні на що? Ні, не знаю!

Я зітхнув.

— Ну, добре, я ще не визначився, буду їх викликати до суду чи ні.

Я ще не знав, як вчиню, на той час ще не знав, але потім сталося дещо, що змусило мене таки визначитися.

Я замовив витяг з вироку батька й сина Тулосів. Вирок Тьондерові видали мені відразу. Хоч він і виявився доволі гнітючим чтивом, нічого сенсаційного в ньому не було. Шістнадцятирічна міська дівчина приїхала зі своєю родиною на село. Якось пішла на танці, забагато випила й вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Там, у кущах, менше, ніж за двадцять метрів від входу до місцевого клубу, її зґвалтували четверо хлопців, захмелілих від алкоголю й виплеску гормонів. Тьондер був серед них наймолодшим, теж шістнадцятирічним і найменш активним, тому він відсидів лише два місяці в тюрмі, а решту покарання відбув умовно.

Батькові пощастило менше, я здогадався про це, ще переглядаючи реєстр кримінальних справ. На сам витяг чекати довелося довго. Я без кінця телефонував в окружний суд Голуґаланна, там мені сказали, що такі давні справи неоцифровані, а тому доведеться чекати, доки хтось знайде час і розшукає той вирок в архівах.

І ось, коли я вже майже втратив надію, витяг ліг на мій стіл. Була п’ятниця, останній робочий день напередодні судових слухань, я саме повернувся з ланчу.

Коли це трапилося, Борд Тулос теж був іще молодим, щоправда, не таким молодим, як його син на момент скоєння злочину. Бордові виповнилося дев’ятнадцять і він відбував військову службу в Фіннмарці, у гарнізоні Порсангера. Там юнак закохався у дівчину, можливо, навіть мав з нею сексуальні стосунки, хоча з документа важко було здогадатися, наскільки серйозними могли б у такому випадку бути подібні стосунки. Хай там як, але дівчина раптом одумалася і більше не захотіла мати нічого спільного з Бордом Тулосом. Борд не відступився, він переслідував дівчину, намагаючись повернути її прихильність благаннями й погрозами. Коли ж нарешті зрозумів марність своїх зусиль, його неначе перемкнуло. Однієї ясної північнонорвезької літньої ночі, коли дівчина поверталася на велосипеді додому, Борд підстеріг її у лісочку. Він стягнув її з велосипеда, заволік між берези, кинув у верес і зґвалтував. А потім убив. Ця неймовірно сумна, макабрична давня історія переконала мене в необхідності викликати Борда до суду.

Борд Тулос позбавив життя свою кохану, він обмотав мотузку навколо її шиї і задушив.

Я собі планував спокійні вихідні вдома, у суботу прогулятися, а неділю присвятити вичитуванню свого виступу в суді, але мене занадто захопило читання вироку Борда Тулоса, яке можна було прирівняти до покера: перевертаєш останню карту й, усупереч усьому, вона виявляється саме тією, найпотрібнішою.

Я відчував збудження, дрижаки в усьому тілі. Зрозумів, що немає сенсу йти додому. З іншого боку, мене зовсім не спокушала звична п’ятнична тусня за пивом з адвокатами й поліцейськими слідчими впереміш з поодинокими чиновниками публічного сектору. Мені потрібна була анонімність, хотілося потонути в юрбі, загубитися в тисняві, серед гармидеру й музики, тому я рушив до ринку Торгет і набережної, а не до освітленої ліхтарями площі Уле Бюлла.

Три години по тому я уже разом з іншими відвідувачами горлав на все горло рефрен пісні Боба Ділана «Just like a woman». Я зняв куртку, розстебнув верхнього ґудзика сорочки, та однаково вирізнявся на тлі місцевої публіки — яскравих прикидів і джинсів з ковбойськими чобітьми. На маленькій сцені в кутку жорстко лабав на гітарі спітнілий чоловік.