— Та я вже бачу...
Нашу розмову перервала пані Сьоренсен.
— Прийшов якийсь чоловік, просить, щоб ви його прийняли.
Чоловік сидів на канапі й знічев’я гортав ілюстрований журнал. Побачивши мене, підвівся, подав руку. Він мав м’ясисте обличчя, масивні рогові окуляри й рідке, майже біле волосся.
— Мене звати Ярле Сейм, — відрекомендувався він. — Вибачте, що попередньо не зателефонував, але, якщо ви маєте п’ять хвилин...
— Чим можу допомогти, пане Сейм? — запитав я, коли він сів на стілець для відвідувачів.
— Що ж, — почав він. — Не знаю, чи можете ви хоч щось вдіяти, та принаймні я поясню ситуацію. Я представляю Братську церкву, і ми...
— Ага, заповіт Барбари Бломберг, — урвав я його тираду на самому початку.
Усмішка пана Сейма трохи сквасніла.
— Саме так!
— Трагічна смерть — сумно...
Чоловік підняв руку до рота, відкашлявся.
— Ваша правда, сумно, але до нас дійшли чутки, що Барбара мала намір залишити нашій церкві значну суму грошей.
Я випростався.
— Звідки інформація?
— З поліції. Мене викликали в Управління. Я так зрозумів, що ви допомагали з укладанням заповіту, хоч ще раніше здогадувався про її наміри заповісти нам кошти. Вона натякала мені про це, — у голосі Ярле Сейма вчувалися нетерплячі нотки.
— Проблема в тому, що заповіт не був підписаний, — сказав я.
— Я розумію, але намір свідчить про справжню останню волю Барбари.
— Ви її знали особисто? Питаю, бо називаєте на ім’я...
Ярле Сейм почервонів.
— Лише трохи. Вона час до часу працювала для нас на добровільних засадах.
— У чому полягала її робота?
— Ми опікуємося центром для наркозалежних, який називається «Кущ, що палає ».
— Чув про нього. Хоча ніколи не розумів, звідки така чудернацька назва.
— Це Бог так об’явився апостолові Павлові на його шляху до Дамаска. Кущем, що палає... — нетерпляче змахнув рукою. — Отже, цей заповіт...
— На жаль, правила заповідання майна дуже суворі, тому заповіт Барбари Бломберґ недійсний.
— Розумію, але, можливо, існує хоч якийсь шанс... ви ж в курсі... Ми дуже добре знаємо її небожа, Адама Ліда. Він не раз перебував у нашому центрі.
— На реабілітації?
— Еге ж... Саме так і познайомилися з Барбарою. Вона мала велику довіру до нашої праці задля наркозалежних людей.
Сейм склав руки на колінах, нахилився трохи вперед.
— Тому вона хотіла заповісти нам певні кошти. Барбара боялася за Адама Ліда. Якби мільйони крон потрапили йому до рук, це означало б неминучу смерть. Він знищив би себе наркотиками всього лиш за кілька місяців. Барбара це знала. Вона була мудрою жінкою. І я подумав, що суд зможе побачити цілісну картину в цій справі й зрозуміти недоцільність успадкування майна небожем.
— Такий шанс, звісно, можливий, — сказав я стримано.
— Ви погодились би нас репрезентувати, пане Бренне?
Я похитав головою.
— Нічим не можу вам допомогти, пане Сейм. Я головний свідок у цій справі, тому не можу водночас представляти інтереси однієї зі сторін. Раджу знайти собі іншого адвоката, якщо маєте намір продовжувати тяжбу за гроші.
Він склав губи купкою, трохи подумав, а тоді підвівся і подав мені руку.
— Розумію, — сказав він. — Дякую, що погодилися присвятити мені свій час.
— Тьондер Тулос і його батько, — сказав Юсеф Мардал. — Вони могли вбити, щоб перекласти вину на мене.
— Серйозно?
— Цілком. Я багато про це думав. Абсолютно можливо. Вони мене ненавидять і здатні на таку підлість. Уся їхня сімейка...
Тьондер Тулос був бас-гітаристом у блек-метал-гурті «Дунгеон». Вони з Юсефом виростали в одному селі, гралися разом ще хлопчаками. Саме його ледь не до смерті побив Юсеф, за що два з половиною роки відбував кару в тюрмі. Я читав ту справу і бачив фото. Страхітливі фото.
— Непереконливо... — заперечив я.
— Та ти ж сам без кінця ниєш, наскільки неправдоподібно звучить припущення, ніби випадковий злочинець позбавив життя Барбару саме того вечора, коли я був у неї.
— Так, це проблема. Ніхто не повірить, що...
— А якщо все зовсім невипадково? А якщо її вбили саме того дня, щоб звинуватити мене?
— Ти міг би працювати адвокатом, Юсефе, — натягнуто усміхнувся я. — Біда в тому, що подібна теорія може видатися привабливою і слушною лише на перший погляд, але виявиться мертвонародженою на тлі дійсності. Найголовніша моя валюта в суді — достовірність. Якщо я її розтрачу, ми програємо справу.
— Я бачу, куди ти хилиш, і все ж...
Читать дальше