Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Припущення, ніби хтось хотів убити Барбару, лиш би помститися тобі, неправдоподібне.

— Ти помиляєшся! Вони ненавидять мене! — уперся на своєму Юсеф.

— Не дивно! Он як ти його покалічив... Але виходити з цього, щоб...

— Він говорив бридкі речі про мою матір. Обзивав її останньою шльондрою! Ніхто не має права говорити паскудства про мою матір! Ніхто! Він сам нарвався!

— Про це ані слова не сказано у вироку, ішлося лише про сварку.

— Так і було. Деталі — то вже наша приватна справа. Не думаю, що формулювання змінило б суть. Згадав тільки для того, щоб показати, хто він насправді. Він теж був колись засуджений за насильство. Разом з іще кількома друзяками зґвалтував на святі якусь дівчинку. А батько...

— Що — батько?

— Борд Тулос колись убив жінку.

— Жартуєш?

Важко було збагнути його погляд, хоч рот усміхався.

— Я достеменно знаю, що трапилося тоді, багато років тому. Тьондер ніколи не хотів розповідати, але старий колись давно вбив одну бабу, і це на сто відсотків правда.

Дорога туди зайняла три чверті години. Спершу виїхати з Бергена, потім проїхати Нургордаланнським мостом і далі на північний схід почерез неоковирний, сірий, похмурий світ маленьких убогих хуторів, розташованих упритул до позбавлених архітектурного смаку віл, — свідків давніх бідаків і нових багатіїв. Нафта змінила ці села, принаймні на позір.

Продавчиня у маленькій крамниці приязно всміхалася, видно, зраділа відвідувачеві.

— Звісно, — сказала вона. — Я знаю, де мешкають Тулоси. Проїдете далі ще сто п’ятдесят метрів, а тоді звернете ліворуч і вниз похилою вуличкою. Але їх ще, мабуть, немає вдома. Зазвичай їздять щовівторка до Кнарвіка на закупи. Навряд чи повернуться до другої.

— Ви їх добре знаєте?

— Тьондера — ні, а старий Тулос щосереди грає в карти з моїм дідом.

Щось наче майнуло на її обличчі, незначна, майже непомітна зміна міміки.

— Може, чогось бажаєте? — запитала вона.

— Сьогодні гарна днина... Я візьму морозиво-ріжок, доки чекатиму. З полуницею, не з шоколадом.

Бічну вуличку я знайшов одразу, а потім і подвір’я з доглянутим старим житловим будинком з одного боку і меншим, сучасним будиночком — з другого. Продавчиня мала рацію — удома нікого. Хутір стояв у гарному, захищеному від усіх вітрів місці. Садиба прибрана й охайна. Після зневажливих слів Юсефа я очікував побачити щось зовсім інше. Я сів на лавку. Час до часу на прибережні каменюки внизу, у бухточці, м’яко накочувалися хвилі від катерів, що пропливали неподалік. Чайка вимальовувала в повітрі невидимі візерунки.

Я вже сумнівався, чи було добрим помислом приїхати сюди. Але що робити? Коли я попросив Ґюннара Маркюссена перевірити родину Тулосів, він висміяв мене телефоном.

— Ти забагато начитався книжок, Бренне, — таким був його єдиний коментар.

Я почув звук двигуна ще до появи самого автомобіля, а за хвилину на подвір’я закотився великий, блискучий, доглянутий БМВ. Я встав з лавки. Дідуган з довгим до пліч сивим волоссям вийшов з-за керма, гостро зиркнув на мене, а тоді обійшов «танк» і відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, якому старий допоміг вийти з авта, був значно молодший і огрядніший, з такою ж довгою гривою, хіба лиш не сивою. Він нетвердо стояв на ногах.

— Зачекайте хвилинку, — сказав до мене старий.

Підтримуючи хлопця рукою за стан, він повів його через подвір’я. Обидва зникли в найменшому будиночку. Минуло майже десять хвилин, доки старий вийшов знову, сам, і рушив до давньої житлової будівлі, відчинив двері.

— Заходьте, — запросив він мене.

Я послухався, увійшов за ним до надзвичайно гарної оселі. Усе тут було охайним, функціональним, позбавленим милих дрібничок і цяцьок. Чоловік, який багато років живе самітником, подумав я.

— Мікаель Бренне, — назвався я, подаючи руку.

— Я знаю, хто ви, — сказав Борд Тулос.

Я теж знав, що йому шістдесят вісім років, але він ще був міцно збитий, з прямою спиною. Джинсова сорочка випрана і випрасувана. З нагрудної кишені стирчала жовта пачка тютюну. Кулаки нівроку міцні, тильний бік долонь порослий цупким, чорним волоссям.

Мабуть, я мав здивований вигляд, бо він пояснив:

— Ми тут, у глушині, теж читаємо газети. Ви — адвокат Юсефа. Якого дідька вас сюди занесло?

Я відповів запитанням на запитання.

— Що з Тьондером? Напився?

Старий довго й уважно дивився на мене, похитав головою.

— Тьондер випив лише один кухоль пива. Він не п’яний.

— А мені здалося, що п’яний.