Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Багато кому так здається, але всі помиляються.

— Тоді прошу вибачення. Він хворий?

Сміх старого нагадував скоріш уривчастий гавкіт.

— Хворий? Можна й так сказати. Він став таким, відколи твій клієнт розкроїв йому голову лопатою.

— О, я не думав... я знав, що його покалічено, але гадав, він оклигав...

— Лікарі теж вірили, що оклигає. Дає собі раду на щодень, але вже ніколи не буде таким, як колись. Ви ж бачите, у якому він стані лишень від одного кухля пива.

— Вибачте, — сказав я ще раз. — Я сподівався, ви розкажете мені про Юсефа, хоча й... Ви ж давно його знаєте?

Чоловік коротко кивнув.

— Майже все його життя. Юсеф і Тьондер разом ходили до школи, разом бешкетували, разом почали прикладатися до пляшки, разом грали оту свою диявольську музику й трахали тих самих дівчат.

— Їхня музика — не ваш стиль?

Джинсова сорочка, джинси «Левіс», начищені до блиску ковбойські чоботи. Не інакше, як пошановувач «кантрі».

— Ви про «блек-метал»? Вереск, ревисько і чортзна що! А вам таке подобається?

— Ні, — відповів я. — Ніколи й не подобалося. Розкажіть трохи про Юсефа.

— Хлопець, з біса, розумний, це треба визнати. Набагато розумніший за Тьондера. Тобто Тьондер і до каліцтва не мав бозна-якої світлої голови. А Юсеф міг бути старанним у школі, якщо хотів. Це він заразив хлопців «блек-металом». Хочеш знати мою думку, ніхто з трьох інших друзів уявлення не мав, у чому родзинка тієї музики. Їх більше цікавив алкоголь, дурман і дівки, а Юсеф хотів мати відразу все — повний комплект. Сповідування сатанізму зміцнило його самооцінку вільної людини в світі, де Ісус зробив нас усіх рабами. Він міг годинами розповідати оті небилиці. Інші лише слухняно йшли за ним, недопетруючи суті. Юсеф — попереду, решта сунули за ним отарою.

— Що можете сказати про його родину?

— Батько працював водієм фури. Кудись зник ще перед тим, як хлопчисько пішов до школи. Матір була хвойдою.

— Хвойдою?

— Шльондрою. Лярвою. Повією. Розставляла ноги перед усіма, хто пригощав горілкою. Знаю, бо був одним з тих, хто пригощав, — знову короткий гавкучий смішок. — Нема, звісно, чим хвалитися. Половина Нур-Гордаланну перетрахала її до мене, а друга половина — після мене.

— То дитинство він мав не радісне, — завважив я.

— Хочу закурити, — сказав Борд Тулос.

Він перейшов вітальню. Ковбойські чоботи цокали по підлозі. Я вийшов за ним на веранду, став поруч, доки він звичними рухами скручував самокрутку.

— Не знаю, нащо ви прийшли, — промовив він, не дивлячись на мене. — Якщо хотіли почути щось добре, то помилилися. Той чоловік справжній диявол — ось у чому істина. Він позбавив мене сина, якого я колись мав. Юсеф уже переміг тоді в бійці. Тьондер лежав на землі з перебитою щиколоткою і розтрощеним носом. Він не чинив більше опору, коли Юсеф схопив лопату й розкроїв йому черепа. Потреби в цьому не було, він так вчинив, бо дуже хотілося.

— Ви його ненавидите, — я не питав, а стверджував.

— Я виріжу йому печінку й зжеру її, хай він лише сюди поткнеться!

Зморшкувате обличчя мало заціплений, незворушний вигляд. Чоловік не дивився на мене, його очі стали вузькими щілинками. Він незмигно вдивлявся кудись за горизонт.

— Ще вам чогось треба, Бренне? Якщо ні, то забирайтеся до свого вбивці жінок! Перекажіть йому, що буде він горіти в пеклі, — у голосі жодних емоцій, ніби оголошував вирок.

— Можливо, ми ще зустрінемося. Ви теж колись убили жінку.

Старий довго мовчав.

— То був нещасний випадок.

— Ви зґвалтували її і вбили. Який же це нещасний випадок?

Борд Тулос не відповів. Тіло його схилилося вперед і так непорушно застигло, ніби прибите якорем до землі.

— І Тьондер був засуджений за насильство.

Якір обірвався. Старий, несподівано охоплений люттю, рвучко жбурнув геть недокурок, розвернувся до мене, готовий до нападу.

— Якого біса вам треба? Нащо приходите в мій дім і копирсаєтеся в старому лайні сорокарічної давнини? Що у вас на думці?

Тепер настала моя черга промовисто промовчати, але він уже сам здогадався.

— Намагаєтесь повісити це вбивство на мене? Такий ваш план? Юсефові мало було скалічити мого хлопчика? Він ще й хоче звинуватити нас у своєму ж злочині?!

Бордові Тулосові було під сімдесят, але на вутлого старигана він аж ніяк не скидався. Я відчував, як палає його тіло, відчував гаряче, просмерджене нікотином дихання на своєму обличчі й мимоволі відступив назад.

— Ваша правда, — сказав він тихо. — Я вбив людину і не можу спати через це ночами, жодної ночі не склепив очей. Ще раз вас тут побачу, начувайтеся!