Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— А з чого ви обоє живете?

— Юсеф заробляє гроші музикою. Іноді купує старі автомобілі, реставрує їх і потім дешево продає.

— Я поговорю з ним, — пообіцяв я. — Якщо не вийде, звернуся до видавництва по аванс. Книжка продається наче добре.

Юдіт глянула на мене зі щирим здивуванням, ніби не вірила, що за якусь писанину платять гроші.

— Правда?

— Правда... Я звернуся до видавця, якщо хочете.

— Було б чудово.

Жінка припалила ще одну цигарку, випустила з рота тоненьку цівку диму. Звично уникала дивитися у вічі, зачепилася за щось поглядом десь над моїм плечем. Колір її очей нагадав мені західний пруг неба раннього зимового ранку.

Дідрік Лердал мешкав на останньому поверсі новозбудованого житлового комплексу неподалік шпиталю Гаукелан Сюкегюс.

Двері відчинила Сюнне.

— Не роздягайся, спершу поглянь на краєвид! — сказала вона.

Сюнне провела мене через вітальню на велетенську терасу. Був гарний вечір, ясний і холодний. Сонце вже сіло, а в озері Стуре Люнгегордсван ще віддзеркалювалося оранжеве небо. На іншому боці, у Нюгорді, виблискували освітленими вікнами офісні будівлі.

— Радий вітати, Мікаелю, — привітався Дідрік за моєю спиною.

Я обернувся.

— Привіт! Оце вже, справді, весь Берген біля твоїх ніг!

— Гарно, правда? — усміхнувся Дідрік простягаючи мені келих шампанського. — А коли замакітриться в голові від пихи, завжди можна перевести погляд ліворуч. Там — цвинтар Мьоллендал, нагадає, що і я смертний.

— І твої пацієнти — теж.

Він голосно засміявся.

— Це правда! Будьмо, Мікаелю! Гарно, що ти прийшов.

Я підняв келиха.

— Будьмо!

— Ходімо досередини! Тут холодно. Сподіваюся, ти зголоднів?

Я сів на канапу, Дідрік — поруч. Сюнне тинялася вітальнею, торкалася книжок на полицях, переставляла келихи на столі — ніби намагалася відчути помешкання своїм, не таким чужим, як досі. Я подумав, що вона не вписується в цей інтер’єр. Немов позичила костюм, завеликий на кілька розмірів.

— Як просувається справа? — ввічливо поцікавився Дідрік. — Читав про неї в газетах.

— Справа Мардала?

— Так. Винен?

Я завагався з відповіддю.

— Не думаю.

— Ні? — Дідрік звів угору одну брову. — З публікацій у газетах склалося протилежне враження.

— Отож, — сказав я. — Писакам несила втриматися від сенсацій. Пляма сперми, що залишив сатаніст і блек-метал-музикант, який уже був раніше засуджений за грубе насильство, поруч зі згвалтованою і вбитою жінкою... Ні поліція, ні журналісти навіть не сумніваються у його вині, і це мене турбує. Таке відчуття, ніби Юсефа Мардала засудили, ще й суд не починався.

— Справді, так вважаєш, Мікаелю? Гадаєш, то не він? — запитала Сюнне. — А я думала, ти того типа терпіти не можеш!

Я невизначено повів плечем.

— Він мені не подобається, але ж це не означає, що він винуватий. Ти некоректно поставив запитання, Дідріку! Не має значення, чи я вважаю його винним у злочині. Питання в тому, чи зумію я його виправдати.

— Розумію, — кивнув Дідрік.

— А ти зумієш?

— Можливо... Є деякі лазівки...

Сюнне вмить опинилася біля нас.

— Щось трапилося?

— Ну, не зовсім трапилося, але мені переслали записи допитів небожа, які доводять його алібі. Хочу ще раз перевірити. Щось там не грає...

— Ну, добре, убивця Мардал чи ні, але тепер пожинатиме плоди, — втрутився Дідрік.

— Що ти маєш на увазі?

Дідрік здивовано глянув на мене.

— Ти що, не в курсі? Він на першому місці в усіх книжкових рейтингах!

— Справді? Я знав, що Мардал добре продається, але щоб очолити списки бестселерів!

Дідрік засміявся, похитав головою.

— Я не жартую. Бачив сьогодні в газеті. Після арешту книжку розхапують просто шалено. Юсеф Мардал зірве добрячий куш на цьому вбивстві!

— Люди ненормальні! — озвалася Сюнне. — Ти хотів би купити книжку, тільки тому, що автора підозрюють в убивстві, Мікаелю?

— Ні, але ви мені нагадали, що конче треба її прочитати!

— Бережи цього хлопця, Сюнне! Він вміє куховарити, — сказав я після десерту.

Вечеря була з чотирьох елегантно, вишукано, навіть майстерно поданих страв.

Сюнне вдала неймовірне здивування.

— Хочеш сказати, він ліпший кухар, ніж я?

— Не знаю. Обидва рази, коли я в тебе обідав, ти подавала take-away.

Дідрік засміявся.

— Я люблю поратися на кухні, тому мені байдуже до її кулінарних здібностей. Та й не за вміння куховарити хочу бути разом з Сюнне.

Мені майнула в голові думка, а чому він насправді хоче бути разом з нею. Ті кілька разів, коли мова заходила про Сюнне, її роботу чи здібності, мені здалося, ніби він не надає тому великого значення. Він використовував кожну нагоду добродушно покепкувати з неї і змінити тему розмови. Спершу я сміявся за компанію, бо Дідрік був таки дотепним чоловіком, а потім його манера почала мене сердити. Щоб приховати роздратування, я пив більше, ніж годилося.