Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Чоловік здригнувся від несподіванки. Усе обличчя йому затуляла балаклава з прорізями лише для очей. Сиві брови його насупилися.

— Що таке? Хто ви?

— Демон.

— Га?

Карім усміхнувся, спершись на кабіну вантажівки.

— Жартую, дідусю. Я з поліції. Мені потрібна інформація.

— Інформація? До завтрашнього ранку тут нікого не буде, я…

— ПСП повинен працювати двадцять чотири години на добу.

— Збирач сидить у своїй будці, а я працюю тут…

— Ось і я про це саме. Ми з тобою зараз пройдемося до контори. Ти собі поп’єш кави, а я тим часом зазирну до бази.

— До… бази? Але… що вам потрібно?

— Я поясню тобі це всередині, у теплі.

Контора, як і все решта, видавалася тісною й тимчасовою. Тонкі стіни, дешеві двері, пластикові столи. Усе було вимкнено, нічого не працювало, окрім комп’ютера, що гудів у півмороці. У комп’ютері містилася база даних, яка поновлювалася щороку й зберігала інформацію про все, що відбувалося на регіональних дорогах. Кожна дорожньо-транспортна пригода, кожна аварія, кожен виклик працівників дорожньої поліції заносився до бази.

Старий наполіг, щоб самому сісти за комп’ютер. Він зняв балаклаву. Карім промовив йому на вухо:

— Липень вісімдесят другого. Побався з цією датою. Мене цікавить усе: аварії, несправності, кількість користувачів автостради, кожна найменша деталь. Усе.

Старий стягнув рукавиці й похукав на долоні, щоб зігріти їх. Протягом якоїсь хвилі він стукав пальцями по клавіатурі. Нарешті з’явився список з інформацією за липень 1982 року. Цифри, дані, аварії. Нічого, що зацікавило б Каріма.

— А можеш пошукати за іменем? — запитав лейтенант, схилившись над чоловіком.

— Кажи ім’я.

— Пошукай за кількома: Жюд Ітеро, Жюдіт Еро, Фаб’єнн Паско, Фаб’єнн Еро.

— Багато їх там ще? — пробурчав старий, набираючи імена.

За кілька секунд на екрані заблимала відповідь. Карім нахилився ближче.

— Що там?

— У базі є щось на одне з імен. Але не в липні вісімдесят другого.

— А коли?

Старий знову постукав по командних клавішах. На темному екрані висвітлилася інформація. Поліціянтові здалося, що він увесь закам’янів. Перед його очима блимала дата — 14 серпня 1982 року. Та сама, що на могилі Жюда. І тут над нею було те саме ім’я — Жюд Ітеро.

— Ім’я-то я призабув, — тихо мовив дідок. — А ось сам випадок пам’ятаю. Жахлива аварія, біля Ерон-Сандре. Автівку занесло, вона перелетіла через центральний відбійник і врізалася в кут протишумової стіни, просто в лоб. Матір і сина ледве витягнули, так їх затисло уламками. Але хлопчик усе одно помер. Він сидів спереду. Мати ж відбулася тільки забоями. Усе шосе залило кров’ю. Усі шість смуг, три туди, три назад, уявляєш собі?

Каріма трусило, і він не міг опанувати себе. Ось як закінчилася втеча Фаб’єнн і Жюдіт Еро — на швидкості сто тридцять кілометрів за годину. Як же безглуздо! І як просто! Поліціянт ледь не скрикнув від люті. Він не міг змиритися з думкою, що всі зусилля, всі застережні заходи жінки розбились об протишумову стіну.

А проте він знав усе це від початку: він знав, що Жюдіт померла в серпні 1982 року, про що повідомляв напис на її надгробній плиті. Тепер Карім лише дізнався, за яких обставин це сталося. Сльози обпекли йому повіки, немовби він щойно дізнався про смерть дорогої йому людини. Когось, кого він любив, нехай навіть лише кілька годин, але з несамовитістю гірського потоку. Любив через слова й роки. Через простір і час.

— Розповідай далі, — звелів він. — Який вигляд мало тіло дитини?

— Його… його повністю втиснуло в радіатор. Суцільне місиво з заліза й плоті. Чорт забирай! Шість годин, якщо не більше, не могли його… Словом… Ніколи цього не забуду… А обличчя було… було… там не було вже нічого: ні обличчя, ні голови.

— А мати?

— Мати? Хтозна, чи була вона його мати. Принаймні прізвища вони мали різні…

— Я знаю. Вона сильно постраждала?

— Ні. Вона з цього вибралася легко… Кілька синців, кілька подряпин… Можна сказати, нічого. Це тому, що автівку розвернуло, розумієш? І вона з усієї сили впечаталася в стіну з боку пасажира. На цьому повороті таке часто трапляється…

— Опиши мені її.

— Кого?

— Жінку.

— Жінку? Еге ж, таку не забудеш. Справжня велетка. Темне волосся, широке обличчя. І великі окуляри. Одяг вона мала весь чорний, у зборках. І якась дивна була. Не плакала. Наче їй байдуже. Може, від шоку, не знаю…

— А обличчя яке мала?

— Гоже.

— Тобто?

— Ну, як би це сказати… щоки такі повні, шкіра дуже світла, ледь не прозора.