Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Я хочу знати, де Фаб’єнн Паско-Еро оселилася після від’їзду із Сарзака, а також де вона навчала перед приїздом до вашого міста. І знайдіть людей, які її особисто знали. Ви маєте мобільний?

Жінка дала йому свій номер. Вона здавалася дещо збентеженою.

— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати цю інформацію в комітеті освіти?

— Години дві.

— Візьміть із собою мобільний. Я подзвоню вам через дві години.

Карім вийшов із будки й помахав на прощання рукою вогневикам, які знову кружляли в танці святого Віта [48] У XVI столітті в Німеччині існувало повір’я, згідно з яким позбавитись від недуг було можна, танцюючи перед статуєю святого Віта у день його іменин. Для декого це ставало справжньою манією, і вже згодом звичні танці стали плутати з хореєю — нервовим захворюванням, яке отримало другу назву «танець святого Віта». .

Потрібно було якось убити ці дві години.

Карім поправив свою шапочку й попрямував до машини. Вітер, насичений морськими випарами, колихав сутінь і був такий холодний, що асфальт і земля, здавалося, ось-ось потріскають. То як же збути ці дві години? Карім подумав, що ця місцевість, можливо, ще не виказала йому всіх таємниць.

Він спробував уявити собі Фаб’єнн і Жюдіт Еро, самотніх жінку й дівчинку, які приїжджали сюди влітку щонеділі. Він малював у своїй голові докладну картину їхнього перебування тут, намагаючись роздивитися все з різних кутів, відшукати якусь дрібничку, що спрямувала б його на новий слід. Ось вони йдуть сонячним ранком, мати й донька, через містечко, де їх ніхто не знає. Жінка, сповнена рішучості, стурбована нав’язливою думкою про обличчя своєї дитини. І дівчинка, перевдягнена хлопчиком, замкнута у своєму, ще більшому, страху.

Абдуф не знав чому, але він уявляв собі цю дивну пару, поєднаною спільною тривогою. Він бачив, як вони йдуть мовчки, тримаючись за руки… Як вони приїжджали сюди? На потязі? Чи на машині?

Лейтенант вирішив навідатися до всіх тутешніх залізничних станцій, придорожних станцій техобслуговування автомобілів, а також до жандармерій. Що як йому вдасться натрапити на якийсь слід, поліційний протокол або чийсь спогад…

Однаково йому треба збути ці дві години: більше робити було нічого.

Коли він рушив, небо над ним жевріло в останніх променях призахідного сонця. Жовтневі ночі вже починали видовжуватися бганою темрявою.

Карім відшукав телефонну будку й насамперед подзвонив до відділення кримінальної поліції в Родезі, щоб дізнатися, чи 1982 року в департаменті Ло не було зареєстровано автомобіль на ім’я Фаб’єнн Паско або Фаб’єнн Еро. Безрезультатно. Свідоцтва про реєстрацію на жодне з цих імен там не виявилося. Карім повернувся до свого універсала й вирішив зосередити пошуки на місцевих вокзалах, остаточно, однак, не відкидаючи версії про те, що жінка з дитиною приїжджали на машині.

Поліціянт навідався до чотирьох залізничних станцій. Щоб чотири рази спіймати облизня. Абдуф намотував кола довкруги монастиря й парку розваг. У світлі фар він бачив лише високі примарні силуети, що були деревами, скелями, тунелями… Він почувався добре. Адреналін зігрівав йому кров, збудження допомагало триматися напоготові. Араб знову насолоджувався тими гострими нічними відчуттями, що з ними він познайомився серед паркування, коли, сховавшись за колоною, підпилював свою першу відмикачку. Карім не боявся темряви: це був його світ, його сховок, його глибокі води. У темряві він почувався спокійно, напружений, як наладована до пострілу рушниця, могутній, як хижак.

П’ята станція виявилася товарною, загромадженою старими вагонами й синіми локомотивами. Поліціянт розвернувся, але відразу ж різко загальмував. Він зупинився на мосту над автострадою, що вела із Сета на захід. Метрів за триста звідти він побачив невеличкий пункт справляння плати. Чуття підказало перевірити його.

Завжди потрібно перевіряти кожну можливість. Кожну.

Він виїхав на під’їзну дорогу й одразу ж повернув праворуч, минаючи живопліт із вовчих ягід. За ним було кілька збірних споруд, у яких розміщувався персонал ПСП. У жодному з вікон не світилося, але біля гаражів, що прилягали до основних будівель, лейтенант помітив когось. Карім зупинив машину й попрямував пішки до чоловіка, що порався коло високої вантажівки.

Дошкульний вітер посилився. Усе довкола було висушене, тьмяне, припорошене, немовби огорнуте солоним диханням моря. Поліціянт переступав через дорожні знаки, лопати, пластикові чохли, що валялися на землі. Підійшовши до вантажівки, яка, схоже, перевозила сіль, він постукав по кабіні, що відізвалася глухим металічним гулом.