Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Карім під’їхав ближче. Спроквола оберталося оглядове колесо. Промені його були всіяні невеличкими лампочками, які блимали почергово — половина ввімкнулась, половина вимкнулась, — немовби сталося коротке замикання. Дитячі машинки повзали наосліп, зіштовхуючись одна з одною. Вітер хльоскав брезентом, під яким ховалися одноманітні атракціони: лотерея, аркадні ігрові автомати, жалюгідні сцени для лялькових вистав… Абдуф навіть сам не знав, що його гнітило більше: церква чи ці атракціони.

Не надто сподіваючись на успіх, він узявся розпитувати власників яток про хлопчика на ім’я Жюд Ітеро. Коли він називав дату, 1982 рік, здебільшого обличчя в людей лишалися такими самими незворушними, як у мумій. Одні лише заперечно буркали у відповідь. Інші недовірливо перепитували: «Чотирнадцять років тому? Ще чого захотів!» Карім занепав духом. Справді, хто міг би пригадати щось за стільки років? Та й скільки разів Жюд бував тут? Три, чотири, п’ять — щонайбільше.

Лише впертість не дозволяла арабові облишити марне розпитування: він вирішив усе ж обійти парк до кінця, переконуючи себе, що хлопчик міг захопитися якимось конкретним атракціоном або ж потоваришувати з кимось із яточників…

Проте обхід його завершився без найменшого результату. Лейтенант глянув на море. Хвилі безупинно накочували язики піни, розбиваючись об пальову основу набережної. Море було наче зі смоли. Карім подумав, що потрапив на нічийну землю, «no man’s land», де нічого вже не дізнатися. Дитячий спогад зринув у голові: чарівне місто з «Пригод Піноккіо» — пастка, куди, принаджені казковими забавками, потрапляють усі нечемні діти й перетворюються на віслюків.

На що ж перетворився Жюд?

Поліціянт уже збирався повернутися до машини, коли побачив на самому краю пустиря невеличкий цирк.

Сказавши собі, що заради слідства потрібно дослідити кожну можливість, Карім з опущеними плечима поплентався до брезентового шатра. Це не був справжній цирк — скоріше хиткий тент, усередині якого показували жменьку вбогих номерів. Над входом на пластиковій табличці кучерявими літерами було виведено: «Вогняне шоу». Ось тобі й уся циркова програма. Двома пальцями поліціянт відхилив запону, що правила дверима.

Зайшовши, він прикипів до місця, заскочений зненацька тим сліпучим видовищем, що чекало на нього всередині. Язики полум’я. Гуготіння вогню. Запах бензину в повітрі. На коротку мить лейтенантові здалося, що перед ним якась пекельна машина, сплетена із заліза й м’язів, із полум’я і людських торсів. Утім, за якусь хвилю він збагнув, що в немічному світлі ламп бачить танець видихачів полум’я. Оголені до пояса чоловіки, блискучі від поту й бензину, вогненними подмухами запалювали смолоскипи, потім ставали в півколо, наче до якогось страхітливого чаклунського танку. Черговий ковток бензину — і полум’я вихоплюється знову. Одні чоловіки підставляли спини, інші застрибували на них, вергаючи вогонь і не припиняючи свого дивовижного чародійства.

Поліціянт подумав про демонів, що переслідували матір Жюда. Кожен елемент цього безкінечного жахіття створював ту саму гнітючу атмосферу неспокою, що отруюювала всі думки. «Кожен злочин — наче ядро атома», — казав той коротко стрижений слідець.

Карім сів на дерев’яну лавку і якусь хвилю спостерігав за послідовниками драконового діла. Він відчував, що потрібно лишитися й розпитати цих людей. Навіщо — він сам не знав. Зрештою один із вогневиків звернув на Каріма увагу. Він перервав свій виступ і попрямував до лейтенанта, тримаючи в руці обгорілий смолоскип, із якого досі вистрілювали язички полум’я. Чоловікові, либонь, не було й тридцяти років, але зморшки, що порили його обличчя, додавали йому ще стільки само. Вочевидь життя мав нелегке. Темна кучма волосся, темна шкіра, темні очі. І колючий погляд того, хто завжди насторожі перед неприємностями.

— Ти з наших? — запитав чоловік.

— Тобто, з ваших?

— Ну, зі штукарів. Шукаєш роботу?

Карім склав долоні одна до одної.

— Ні, я коп.

— Коп?

Вогневик підійшов ближче й поставив ногу на лавку з нижнього ряду, просто перед Карімом.

— Не дуже ти на нього змахуєш, чуваче.

Араб відчував жар, який ішов від тіла чоловіка. Він відказав:

— Усе залежить від того, як собі уявляти копів.

— Чого тобі треба? Ти ж не з місцевих…

Карім не відповів. Він обвів поглядом шатро з латаного брезенту, трюкачів посеред манежу й подумав, що цьому хлопчині у вісімдесят другому було років п’ятнадцять. Чи міг він перетнутися з Жюдом? Жодного шансу. І все ж щось спонукало Каріма запитати: