Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Через хлопчика. Попри безумство його матері, попри всі її нісенітниці, я… я відчувала, що йому справді загрожує небезпека. І що єдиний спосіб допомогти йому — це виконати те, що від мене хоче його мати. Бодай для того, щоб заспокоїти її.

Карім натужно ковтнув. Мурашки знову побігли тілом, ще сильніше. Присунувшись до черниці, він попросив якомога м’якшим голосом:

— Розкажіть мені про цю жінку. Який вона мала вигляд? Я маю на увазі зовнішність.

— Дуже висока, кремезна. Щонайменше метр вісімдесят на зріст. Широкоплеча. Я ні разу не бачила її обличчя, але пригадую гриву волосся довкола нього, чорного, хвилястого. Вона також носила окуляри в грубій оправі. Одягнута була завжди в чорне, щось на кшталт бавовняного чи шерстяного светра…

— А батько хлопчика? Вона ніколи про нього не згадувала?

— Ні, ніколи.

Карім узявся руками за дерев’яну спинку молитовного стільця й нахилився до черниці ще ближче. Та інстинктивно відсахнулася.

— Скільки разів вона приходила? — запитав лейтенант.

— Чотири чи п’ять. Завжди в неділю. Уранці. Вона дала мені список імен та адрес — фотографа, сімей, у яких могли зберігатися світлини. Протягом тижня я намагалася роздобути їх. Розшукувала родини. Брехала. Крала. Я підкупила фотографа грошима, які мені дала ця жінка…

— Знімки ви віддавали їй?

— Ні. Я ж вам казала: вона хотіла, щоб я їх спалювала… Коли приїжджала, то лише викреслювала імена у своєму списку… Коли імен більше не лишилося, я… я відчула, що жінка заспокоїлась. Вона зникла, і більше я ніколи її не бачила. А мене поглинув морок. Я обрала усамітнення й життя в темряві. Я показую обличчя лише Богові. Відтоді не минуло й дня, щоб я не молилася за цього хлопчика. Я…

Зненацька вона затнулася, наче щось збагнула.

— А чому ви прийшли? Чому розпитуєте? Господи Боже, невже з Жюдом…

Карім підвівся. Запах ладана пік йому горло. Він усвідомив, що хапає ротом повітря. Лейтенант знову натужно ковтнув слину й поглянув на сестру Андре.

— Ви робили те, що вважали своїм обов’язком, — глухо промовив він. — Але це не допомогло. Через місяць хлопчик помер. Я не знаю як. Я не знаю чому. Але його мати була не така вже й божевільна, як вам здавалося. А вчора ввечері в Сарзаку хтось осквернив могилу Жюда. Тепер я практично впевнений у тому, що це вчинили ті самі демони, яких свого часу боялася мати хлопчика. Ця жінка жила у справжньому жахітті, сестро. І тепер це жахіття повернулося знову.

Черниця, не підводячи голови, тихо простогнала. Її каптур спадав каскадами чорно-білого шовку. Карім мовив далі, чимраз голосніше й упевненіше. Його хрипкий голос здіймався попід склепіння церкви, і лейтенант уже й не знав, до кого він звертається: до сестри Андре, до себе самого чи до Жюда.

— Я лише недосвідчений поліціянт, сестро. Одинак-пройдисвіт. Але це також значить, що тій учорашній мерзоті неабияк не пощастило. — Він знову вчепився за молитовний стілець. — Бо я дещо пообіцяв мертвому хлопчику, тямите, сестро? Бо я сам нізвідки й ніщо і ніхто мене не зупинить. Я ходжу власними дорогами, тямите? Власними дорогами!

Поліціянт нахилився до неї й відчув, як деревина тріщить під його пальцями.

— А тепер, сестро, поміркуйте добре. Пригадайте щось, що допомогло б мені натрапити на слід матері Жюда, будь-яку дрібницю.

Але черниця похитала опущеною головою.

— Я нічого не знаю.

— Ну ж бо, подумайте! Де я можу знайти цю жінку? Куди вона подалася із Сарзака? Звідки приїхала? Підкажіть мені що-небудь, бодай найменшу зачіпку, яка б дала змогу далі провадити розслідування.

Сестра Андре стримала схлипування.

— Я… мені здається, вона приїжджала сюди з ним.

— З ким?

— З хлопчиком.

— Ви його бачили?

— Ні. Вона лишала його в місті, у парку розваг, недалеко від вокзалу. Цей парк існує там досі, але я жодного разу не виявила сміливості піти туди порозпитувати торговців і штукарів, я… Може, хтось із них пригадає хлопчика… Це все, що я знаю…

— Дякую вам, сестро.

Карім вибіг із церкви. Його підбиті залізом черевики вистукували по паперті, мов кремінці. Заковтнувши крижаного повітря, він зупинився, виструнчений і напружений, наче блискавичник, і поглянув у небо. Губи його прошепотіли, тривожно скривившись:

— Чорт забирай! Що ж це все значить?

Парк розваг, криючись у сутіні, простягнувсь уздовж залізниці, на околиці безлюдного містечка. У ятках грала музика, миготіли ярмаркові вогники, але намарне. У понеділок ввечері жодному глядьку, жодній родині не спало б на думку зайти сюди прогулятися. Удалині море роззявляло білясту пащу з кожним ударом неспокійної хвилі.