Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Ти був тут чотирнадцять років тому?

— Не виключено. Цей цирк належав ще моїм старим.

І тоді Карім випалив одним духом:

— Я розшукую сліди хлопчика, який колись — якщо точніше, у липні вісімдесят другого — можливо, приходив сюди. Кілька неділь поспіль. Я шукаю людей, які пам’ятають його.

Вогневик недовірливо поглянув Карімові в очі.

— Ти жартуєш, чуваче?

— Я схожий на жартівника?

— І як звати твого хлопчика?

— Жюд. Жюд Ітеро.

— Ти справді думаєш, що хтось пригадає пацана, який, можливо, заходив до нашого цирку чотирнадцять років тому?

Карім підвівся з лавки.

— Маєш рацію. Забуть про це.

Але молодик зненацька схопив його за куртку.

— Жюд приходив сюди кілька разів. Дивився, як ми тренуємося. Стояв, немов зачарований. Наче кам’яна статуя.

— Що?

Чоловік піднявся на ряд вище і став біля Каріма. Поліціянт відчув запах його віддиху, просякнутого бензином.

— Спека того літа була страшенна, чуваче, — мовив далі вогневик. — Рейки топилися. Жюд приходив сюди чотири неділі поспіль. Ми з ним були майже однолітки. Гралися разом. Я вчив його видихати вогонь. Звичайні дитячі забавки. Нічого особливого.

Карім уп’явся очима в молодого циркача.

— І ти пам’ятаєш цього хлопчика, чотирнадцять років потому?

— А ти хіба не на це сподівався?

Поліціянт підвищив голос:

— Я запитую, чому ти так добре його запам’ятав.

Вогневик зістрибнув на втоптану землю арени, клацнув каблуками й, піднісши смолоскип до губ, скропив його слиною впереміш із бензином. Смолоскип сипонув вогняним дощем.

— Річ у тім, чуваче, що мав цей Жюд одну особливість.

Карім стенувся.

— Де? На обличчі?

— Ні, не на обличчі.

— Де ж тоді?

Молодик видмухнув ще кілька язиків полум’я і розсміявся:

— Хлопчик Жюд, чуваче, насправді був дівчинкою.

Правда помалу набирала форми.

За словами вогневика, дитина, яку він чотири рази зустрічав у цирку, була дівчинкою, ретельно вбраною в хлопчика. Коротко підстрижене волосся, хлопчачий одяг, хлопчачі манери. Чоловік був упевнений у своїх словах: «Вона ніколи не зізнавалася мені, що дівчинка… Це була її таємниця, тямиш? Просто я відразу помітив, що тут щось не так. По-перше, вона була дуже гарна. Справжня лялечка. До того ще її голос. І навіть фігура. Їй мало бути років десять-дванадцять, але її форми показувалися вже тоді. Були й інші штуки. Вона носила контактні лінзи, що змінювали колір очей. У неї очі були чорні, але чорні, як чорнило, неприродно чорні. Я хоч і був тоді ще дітваком, а й то допетрав. А ще вона постійно жалілася, що їй болять очі. Так, що аж віддає у голову, казала вона…»

Карім спробував зібрати все, що дізнався, докупи. Мати понад усе боялася демонів, що хотіли зашкодити її дитині. Саме тому, поза всяким сумнівом, вона покинула своє попереднє місце мешкання й перебралася до Сарзака. Там вона прибрала нове прізвище — Карім мав би подумати про це раніше, — і змінила дитині ім’я, ба навіть стать. Таким чином їх стало неможливо ні відшукати, ні впізнати. А проте через два роки демони з’явилися і в цьому містечку, в Сарзаку. Вони не переставали шукати дитину й ось-ось могли її виявити.

Саме її.

Мати впала в паніку. Вона знищила всі документи, всі журнали, всі особові справи, де згадувалося ім’я, навіть несправжнє, її донечки. А насамперед вона позбулася фотографій, адже одне було зрозуміло: демонам не було відоме нове ім’я дівчинки, але вони знали її обличчя. Вони шукали саме обличчя — доказ, свідчення її особи. Саме тому, щоб виявити його, вони мали би почати зі шкільних світлин. Але звідки взялися ці демони? І хто вони?

Карім запитав циркача:

— Ця дівчинка, вона ніколи нічого не казала тобі про демонів?

Молодик далі бавився зі смолоскипом.

— Про демонів? Ні. Демонами… — Він указав на своїх товаришів, підсміхнувшись. — Демонами скоріше були ми. А Жюд, вона була не надто балакуча. Кажу ж тобі: ми були дітьми. Я лише й встиг, що навчити її видихати вогонь…

— Це її цікавило?

— Не те слово. Вона була в захваті. Сказала, що хоче теж так уміти… щоб захищатися. І захищати свою маму… Ця дівчинка… вона була справді дивною.

— А про свою матір вона щось розповідала?

— Ні. Я матері ніколи й не бачив… Жюд бавилася зі мною годинку-другу, а потім раз — і її вже нема… Наче Попелюшка. Так вона щезала кілька разів, а потім узагалі не повернулась…

— Ти більше нічого не пригадуєш? Якусь дрібницю, якусь особливість, яка б могла мені допомогти?