Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Ні, більше нічого.

— Може, її ім’я… Вона ніколи не казала, як її звати… по-справжньому?

— Ні, але зараз, коли я про це подумав, то пригадую: було дещо…

— Що саме?

— Я постійно називав її на англійський лад, ДЖуд, як в одній пісні «Бітлів». Але їй це страшенно не подобалося. Вона хотіла, щоб я кликав її по-французьки, Жюд. Я досі бачу, як її губки вимовляють: «Жюд! Жюд!»

Циркач ностальгійно всміхнувся; очі його заволокло паволокою спогадів. Карім подумав, що цей «вогнедишний» хлопчина, мабуть, до нестями був закоханий у ту дівчинку. Чоловік своєю чергою запитав Каріма:

— То ти щось розслідуєш? Що саме? З нею щось сталося? Їй тепер мало би бути…

Але Карім його більше не слухав. Він думав про дівчинку Жюд, що два роки провчилася в школі під вигаданим іменем. Як матері вдалося підробити документи, потрібні для вступу до нової школи? Як дівчинці, удаючи із себе хлопчика, вдалося ошукати всіх, а насамперед виховательку, яка бачила дитину щодня?

Раптом поліціянтові дещо спало на думку. Він звів очі й запитав у людини-смолоскипа:

— Тут є десь телефон?

— За кого ти нас маєш? Якихось злидарів? Ходімо.

Абдуф пішов за ним.

Циркач привів Каріма до невеличкої пофарбованої дерев’яної будки за ареною. Усередині на столику стояв телефон. Поліціянт набрав номер директорки школи імені Жана Жореса. Вітер люто шарпав брезентовий намет. Вогневики на арені далі вергали полум’я. Після трьох гудків відповів чоловічий голос.

— Я хотів би поговорити з пані директоркою, — пояснив Карім, ледве стримуючи своє збудження.

— Хто її питає?

— Лейтенант поліції Карім Абдуф.

Через кілька секунд у слухавці почувся засапаний жіночий голос. Поліціянт почав без жодного вступу:

— Пригадуєте, ви розповідали мені про вчительку, що поїхала із Сарзака наприкінці вісімдесят другого року?

— Авжеж, звісно пригадую.

— Ви казали, що вона вела перший середній клас у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому.

— Саме так.

— Тобто вона переходила з одного класу до наступного разом із Жюдом Ітеро?

— Можна й так сказати, але, як я вже згадувала, часто трапляється, що вчителі…

— Як її звали?

— Зачекайте, зараз я гляну…

Почувся шелест паперу, відтак директорка промовила:

— Фаб’єнн Паско.

Ім’я це, певна річ, нічого не сказало Карімові. У ньому не було жодної точки дотику, жодної співзвучності з псевдонімом дитини. З кожною новою інформацією Карім наштовхувався на нові перешкоди. Він запитав:

— Ви маєте її дівоче прізвище?

— Але це і є її дівоче прізвище.

— Вона не була одружена?

— Вона була вдова. Принаймні так записано в її особовій справі. Дивно. Схоже, вона повернулася до свого першого прізвища.

— А яке було прізвище її чоловіка?

— Зачекайте… Ось воно: Еро. Е-Р-О.

Знову нічого. Отже, слід — хибний.

— Гаразд. Дякую вам, я…

Аж тут його осяяло. Немов спалахом блискавки. Якщо він мав рацію, якщо ця жінка дійсно була матір’ю Жюда, то справжнє прізвище дівчинки мало бути Еро. А ім’я…

Карім пригадав слова вогневика про те, як дівчинка хотіла, щоб він вимовляв її ім’я так, як воно пишеться, на французький лад. Чому? Може, тому, що воно було схоже на її справжнє ім’я? На справжнє ім’я дівчинки?

— Зачекайте хвильку, — видихнув Карім у слухавку.

Він присів навкарачки й, тремтячи від збудження, пальцем вивів на піску великими літерами два імені, одне під другим.

ФАБ’ЄНН ЕРО

ЖЮД ІТЕРО

Останні два склади прізвищ були однакові. Карім замислився на якусь хвилю, тоді стер написане й вивів по складах:

ЖЮ-ДІ-ТЕ-РО

А відтак:

ЖЮДІТ ЕРО

У Каріма вихопився переможний вигук. Хлопчик Жюд Ітеро виявився дівчинкою Жюдіт Еро. А мати дитини була вчителька. Вона повернула собі дівоче прізвище, щоб ретельніше замести сліди, і переробила ім’я доньки на чоловіче, лише трохи змінивши його, щоб малá не заплуталася й не забула, як її тепер звати.

Карім стиснув кулаки. Він був переконаний, що все відбувалося саме так. Жінка змогла підробити документи дитини в школі, адже сама там учителювала. Це пояснювало все: і ту легкість, з якою жінка дурила весь Сарзак, і те, як їй вдалося непомітно сфальшувати офіційні документи. Тремтливим голосом Карім запитав директорку:

— Ви б не могли дістати мені більше інформації про цю вчительку в комітеті освіти?

— Сьогодні? Уже пізно…

— Так, сьогодні.

— Ну… гаразд. У мене є там кілька знайомих. Це можна організувати. Що саме вас цікавить?