Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Під’їжджаючи до Сета, він перетнув невелике містечко, що лежало над самим морем. Тут води Ліонської затоки розливалися суходолом, утворюючи безкраї, порослі очеретом мочарі. Поліціянт сповільнився, минаючи цей дивний порт, де не видно було жодного суденця — самі лише довгі чорні неводи розвішані були між будинками з позачинюваними віконницями.

Ніде не було ані душі.

Повітря було просякнуте тяжким запахом не моря, а скоріше якихось кислотних добрив чи гною.

Карім Абдуф наближався до мети своєї подорожі: знак указував дорогу до монастиря. Соляні озерця посеред мочарів зблискували гострими, наче лезо скальпеля, відсвітами в промінні призахідного сонця. Через п’ять кілометрів новий указівник скерував поліціянта праворуч, на асфальтовану дорогу, що йшла вгору, звиваючись поміж розкошланих заростей осоки й очерету.

Нарешті показалися будівлі монастиря. Карім уражено дивився на дві монументальні церкви, що здіймалися над темними піщаними наносами й дикими травами. Одна з церков пишалася величними вежами — справжніми витворами мистецтва, — які вінчали карбовані бані, схожі на велетенські тістечка. Другу, масивну, муровану з невеличкої червоної цегли, вивершувала широка вежа з пласким дахом. Ці дві справжні базиліки тут, недалеко від морського узбережжя, змусили Каріма подумати про нікому не потрібні рештки кораблетрощі. Араб ніяк не міг збагнути, навіщо було їх зводити в такому пустинному, безнадійно закинутому місці.

Під’їхавши ближче, він побачив третю будівлю, що простяглася між церквами, — одноповерхову споруду із шерегом вузеньких скромних віконечок. Це вочевидь і був сам монастир, який, здавалося, аж зіщулився, щоб не зачепити ненароком котрусь із двох святинь.

Карім припаркувався й подумав, що ще ніколи не стикався з релігією так близько й так часто, як за один сьогоднішній день. Ця думка нагадала йому про цікаве міркування, яке він чув одного разу. Коли Карім навчався в канн-еклюзькій школі інспекторів, до них іноді приходили заслужені комісари, щоб поділитися своїм досвідом. Особливе враження на юного араба справив один із них: високий, коротко стрижений чолов’яга, що носив маленькі окуляри в металевій оправі. Його лекція захопила Каріма. Чоловік стверджував, що вбиство, немов у дзеркалі, відбивається в свідомості свідків і рідних жертви. І десь, посеред цього лабіринту дзеркал, у «мертвій зоні», ховається вбивця.

Цей чоловік видавався ненормальним, однак аудиторія слухала його, роззявивши роти. Ще він розповідав про атомну будову злочину. На його думку, коли якісь елементи, якісь деталі, нехай навіть зовсім незначні, випливають знову й знову в розслідуванні, завжди належить звертати на них увагу, тому що вони напевне приховують глибший зміст. Кожен злочин — це наче ядро атома, а повторні елементи — це електрони, що обертаються довкола нього, вимальовуючи приховану правду. Карім усміхнувся. Той коп в окулярах з металевою оправою мав рацію. Його теорія чудово пасувала до Карімового розслідування. Таким елементом, що повертався, стала релігія. Може, саме вона ховає ту правду, яку йому потрібно видобути?

Лейтенант підійшов до невеличкого кам’яного ґанку й подзвонив. За кілька секунд двері прочинилися й поліціянта привітала усмішка. Старосвітська, під чорно-білим чернечим каптуром. Перш ніж Карім устиг розтулити рота, сестра відступила вбік зі словами: «Проходьте, сину мій».

Поліціянт ступив до зануреного в морок передпокою. На одній із білих стін вимальовувалися обриси дерев’яного розп’яття, під ним висіла картина, що тьмяно відблискувала. Праворуч ішов довгий коридор із кількома відчиненими дверима, крізь які сочилося сірувате світло. У найближчому дверному отворі Абдуф побачив ряди покритих лаком стільців і підлогу, застелену світлим лінолеумом, — бездоганно суворе опорядження молитовної зали.

— Ідіть за мною, — промовила черниця. — Ми саме вечеряємо.

— О цій годині? — здивувався Карім.

Черниця стиха хихотнула, пустотливо, наче юна дівчинка.

— Хіба ви не знаєте розкладу кармеліток? Щодня о сьомій нам потрібно повертатися до молитви.

Карім пішов за нею. Їхні постаті відбивалися на лінолеумі, наче у водах озера. Вони пройшли до просторої, яскраво освітленої трапезної, де сиділи близько тридцяти черниць, вечеряючи й балакаючи поміж собою. Їхні обличчя й покривала здавалися дещо картонними, прісними, наче гостії [47] Євхаристичний хліб у католиків латинського обряду та в англіканстві. . Кілька черниць глянули на поліціянта, декотрі всміхнулися, але жодна з їхніх розмов не перервалася ні на мить. Карім розрізнив кілька мов: французьку, англійську, ще якусь слов’янську, можливо, польську. Сестра, що привела Каріма сюди, посадила його наприкінці столу перед полумиском із густим жовтаво-коричневим супом.