Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Він знову надів рукавички й узявся відмикати висячий замок. У голові зринули спогади про нічні рейди в масках, коли він працював у антитерористичному підрозділі. Ньєман не сумував за тими часами. Йому понад усе подобалося вдиратися до будинків у критичні нічні години, але самому, потайки, наче справжній злодій.

Кілька разів клацнуло, і двері шафки відчинилися: робочі халати, ласощі, старі журнали. І знову ліхтарики й протисонячні маски. Обережно, намагаючись не шуміти, Ньєман обмацав стінки шафки, переконавшись, що схованок там нема. Ні подвійного дна, ні подвійної стелі також не було.

Ньєман опустився навколішки й вилаявся. Вочевидь він пішов хибним слідом. Нічого він не дізнається з життя молодого санітара. До того ж комісар іще навіть не був певним, що заморожений труп, знайдений високо в горах, — це Філіпп Серті. Можливо, за кілька днів парубок з’явиться під ручку з ладною медсестричкою після першого в своєму житті загулу.

Комісар не міг не всміхнутися сам до себе через свою впертість. Він вирішив уже йти, доки його не застукали, коли помітив, що плитка лінолеуму під шафкою трохи відстає від підлоги. Він просунув руку, намацав клапоть штучного покриття й двома пальцями обережно підняв його. Рука відчула шорсткий цемент, а потім торкнулася якогось предмета, що легенько дзенькнув. Ньєман сягнув далі й затиснув предмет у кулаці. Коли він вийняв руку й розтиснув пальці, на долоні в нього лежав ключ на кілечку, що так старанно був захований під шафою.

Ньєман упізнав визубні, характерні для ключів від броньованих дверей.

Якщо у Серті була таємниця, то шукати її треба за тими дверима, які відмикає цей ключ.

У мерії Ньєманові вдалося останньої миті зловити працівника кадастрового відділу, що вже збирався додому. Чоловік ніяк не змінився на обличчі, коли почув прізвище «Серті». Отже, тут ще нічого не знали про те, що сталося, і про ймовірну особу другої жертви. Службовець, що вже вдягнув був пальто, неохоче взявся до пошуків документів, яких зажадав офіцер поліції.

Ньєман, терпляче чекаючи, учергове прокручував у голові припущення, яке привело його сюди, немовби хотів у такий спосіб збільшити шанси на успіх. Філіпп Серті заховав ключа від приміщення з броньованими дверима під шафкою в лікарняній роздягальні. Двері до будинку, де він мешкав, були прості, без жодного посилення. Цей ключ міг відмикати безліч дверей, шафок, комор, зокрема там само, у лікарні. Але тоді навіщо його ховати? Слідецьке чуття підказало Ньєманові прийти сюди, до кадастрового відділу, щоб перевірити, чи Філіпп Серті не володіє, бува, ще якимось будинком, хижкою, сараєм — будь-чим, де за захищеними дверима він міг би вести інше життя.

Службовець, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, виставив коробку зі зсохлого картону, на переді якої в невеличкій мідній рамці була етикетка з написом чорнилом: «Серті». Намагаючись опанувати хвилювання, Ньєман розкрив коробку й узявся перебирати офіційні документи, нотаріальні акти, земельні плани. Поліціянт ретельно переглянув папери, перевірив номери земельних ділянок і знайшов їх на докладеній до справи мапі району. Потім кілька разів прочитав адресу.

Усе виявилося напрочуд просто.

Філіпп Серті та його мати винаймали той дім, де мешкали, але хлопець володів ще одним будинком, який лишився йому у спадок від батька, Рене Серті.

Будинок насправді виявився складом, що стояв самотньо біля підніжжя гори Ґран-Доменон, оточений сухими ялицями. Облущені вицвілі стіни скидалися на шкіру ігуани та свідчили, що будівля пережила вже не одну зиму.

Ньєман обережно наблизився. Вікна із залізними ґратами, закладені мішками з цементом. Тяжкі ворота. Праворуч від них — масивні залізні двері. Усередині могли зберігатися дерев’яні колоди, металеві труби, мішки з будівельним матеріалом — усе, що завгодно. Однак склад цей належав мовчазному санітарові, якого, схоже, було вбито на високогірному льодовику.

Поліціянт спершу обійшов будівлю, а відтак знову став перед залізними дверима і всунув ключ у замкову щілину. Почулося легеньке клацання, потім скрегіт засовів, що виповзали зі своїх металевих гнізд.

Двері відчинилися, і Ньєман глибоко вдихнув, перш ніж зайти досередини. Синяве нічне світло мовби знехотя просякало крізь вузькі щілини між мішками, притуленими до залізних ґрат. Приміщення площею кілька сотень квадратних метрів було темне, занедбане, посмуговане перехресними тінями, що їх кидали металеві конструкції даху. Високі підпори здіймалися аж до верху.