Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Ньєман знову взявся роздивлятися розкладені на парті світлини Філіппа Серті, потім Ремі Кайюа. Погляд його впав на знімки першого трупа, що визирали з картонної течки. Комісара пройняло пекучим жахом: скільки ж можна сидіти тут далі, склавши руки? Що як цієї самої миті, поки він роздивляється полароїдні світлини, хтось третій уже зазнає нелюдських тортур. Лезо знову розтинає очні м’язи, і руки в гумових рукавичках видирають очі.

Була сьома година вечора. Спадала ніч. Ньєман підвівся й вимкнув неонове освітлення аудиторії. Поліціянт вирішив ґрунтовно понишпорити в житті молодого санітара. Може, йому вдасться знайти щось. Якусь указівку. Якийсь знак.

Або ще одну спільну рису між цими двома жертвами.

Філіпп Серті та його мати мешкали в невеличкому будинку аж на краю міста, на порожній вулиці, недалеко від кварталу старих будівель, з яких пооблазив тиньк. Коричнева чотирисхила покрівля, брудний фасад, який колись був білим, пожовклі мереживні фіранки, що обрамляли темні вікна, схожі на рот, який розійшовся в щербатій посмішці. Ньєман знав, що пані Серті досі в жандармерії, детально викладає свої свідчення, і тому в будинку немає жодного світла. Утім, він вирішив не ризикувати й подзвонив у двері.

Ніхто йому не відповів.

Ньєман обійшов довкола халупки. Дув пронизливий крижаний вітер, передвісник зими. Ліворуч до дому притикав невеличкий гараж. Комісар зазирнув усередину й побачив заляпану багнюкою «Ладу» не першої молодості. Він пішов далі. За будинком розмістився «садок» — кілька квадратних метрів газону.

Поліціянт роззирнувся довкола: чи нема, бува, язикатих свідків? Не помітивши нікого, він піднявся на ґанок і оглянув замок. Звичайна дешевина. Комісар відімкнув двері без особливих труднощів, витер ноги об килимок і зайшов до будинку гаданої жертви вбивства.

Із передпокою він потрапив до тісної вітальні й запалив свій кишеньковий ліхтарик. У жмутку білого світла показався зеленавий палас із меншими килимками темного кольору на ньому, диван-ліжко під стіною, усуціль завішеною мисливськими рушницями, невдало підібрані меблі, невибагливий і потворний дріб’язок. Усе це навіювало думки про згірклий комфорт і заздрісну щоденщину.

Поліціянт натягнув латексні рукавички й обережно обшукав шухляди, однак не знайшов нічого, вартого уваги. Столове приладдя з накладного срібла, вишиті хустинки, особисті документи: податкові декларації, анкети з Фонду соціального захисту… Він побіжно передивився папери, потім швидко оглянув усе решту. Марно. Типова вітальня нічим не визначної родини.

Ньєман піднявся на горішній поверх.

Він легко знайшов кімнату Філіппа Серті. Постери з тваринами, стоси ілюстрованих журналів у скрині, телепрограми: від усього цього віяло інтелектуальним убозтвом, що межувало з розумовим недорозвитком. Ньєман узявся до щонайретельнішого обшуку. Він не знайшов нічого, окрім кількох дрібниць, що свідчили про цілковито нічне життя Серті. На поличках вишикувалися найрізноманітніші лампи й ліхтарики будь-якої потужності — немовби їхній власник прагнув відтворити освітлення, характерне для кожної з пір року. Ньєман відзначив також масивні, без жодної щілини, віконниці, що мали захистити хазяїна від денного світла або ж приховати його нічне життя. Поліціянт знайшов також маски, подібні до тих, якими користуються пасажири літаків, щоб спати при світлі. Або Серті мав проблеми зі сном, або він був вампіром.

Ньєман пошукав під ковдрами, простирадлами, матрацом. Провів рукою під килимом, обмацав шпалери. Нічого. І ані найменшого натяку на стосунки з жінками.

Поліціянт окинув оком кімнату матері, надовго там не затримуючись. Атмосфера цього будинку починала наганяти на нього безнадійну тугу. Він спустився й нашвидку оглянув кухню, ванну кімнату й підвал. Лише марна витрата часу.

Надворі далі завивав вітер, шибки у вікнах злегка деренчали.

Комісар вимкнув ліхтарик і несподівано відчув приємний дрож, немов задоволення від того, що проникнув крадькома до чиєїсь потайної схованки.

Ньєман задумався. Він не міг помилятися. Принаймні не так. Десь тут мусить бути якийсь знак, якась зачіпка, що-небудь. Що менше в нього було підстав, то більше він переконувався: він має рацію, що між Кайюа й Серті існує якийсь невідомий поки зв’язок.

Ураз комісарові дещо спало на думку.

У лікарняній роздягальні панувала свинцева сутінь. Упродовж стін виструнчилися хиткими й рипливими рядами шафки працівників. У приміщенні нікого не було. Ньєман безшелесно підійшов ближче й став читати імена на металевих табличках, аж доки не натрапив на шафку Філіппа Серті.