Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Це буде непросто. Альпінізм тут — улюблений вид спорту…

— Я кажу про фахівця, Барне. Людину, здатну спуститися на тридцять метрів у льодову розколину й затягнути туди труп. Я вже просив Жуано взятися за це. Знайдіть його і з’ясуйте, що він дізнався.

Барн схилив голову на знак згоди.

— Гаразд, комісаре. Але повторюю: ми всі тут — горяни. У кожному селі, у кожній хатині, на кожному узгір’ї ви знайдете досвідчених альпіністів. Це наша традиція. Дехто з місцевих досі добуває гірський кришталь, дехто випасає худобу… Але всі кохаються в підкоренні вершин. По правді сказати, ці традиції відмирають лише в самому Ґерноні, у студмістечку.

— До чого ви хилите?

— Я лише хочу сказати, що нам доведеться розширити зону розшуків. На сусідні села. А це забере в нас багато днів.

— Попросіть тоді більше людей. Влаштуйте штаб у кожному селищі. Перевірте кожного мешканця: що він робить у вільний час, яке в нього є спорядження, як далеко він ходить у гори. Заради Бога, знайдіть мені підозрюваних!

Комісар відчинив двері й промовив наостанок:

— І пришліть до мене матір.

— Чию матір?

— Філіппа Серті. Я хочу з нею поговорити.

Ньєман спустився на перший поверх. Тутешня жандармерія схожа була на будь-яке інше відділення поліції у Франції та й, мабуть, у цілому світі. Крізь скляні перегородки Ньєман бачив металеві картотечні шафи, розпаровані пластикові столи, брудний, із пропалинами від цигарок, лінолеум. Комісарові подобалися такі монохромні, забризкані неоновим світлом комірки. Адже вони нагадували про справжню природу його професії — роботу зовні, на вулицях. Ці понурі приміщення були лише передпокоєм поліційного життя, прихованим від чужих очей тайником, із якого час від часу, завиваючи сиренами, вихоплювалися машини з проблисковими маячками.

Аж тут він помітив її. Вона сиділа в коридорі, одягнена в темно-синій жандармський светр і закутана в поларову [43] Полар — синтетичний матеріал із добрими теплоізоляційними властивостями. ковдру. Комісар стенувся: на якусь мить він знову був в’язнем льодовика, поруч із нею, знову відчував на потилиці її гаряче дихання. Він поправив окуляри, чи то нервуюючи, чи то причепурюючись.

— Чому ви не йдете додому?

Фанні Феррейра звела на нього свої світлі очі.

— Мені ще треба підписати свідчення. Це вже перетворюється на звичку. Коли будете шукати третій, на мене не розраховуйте.

— Третій?

— Третій труп.

— Ви гадаєте, що вбивства триватимуть?

— А ви так не гадаєте?

Дівчина, мабуть, помітила, як болісно скривилося Ньєманове обличчя. Вона зітхнула:

— Пробачте. Іронія допомагає мені опанувати себе.

Промовивши це, вона поплескала по лавці, немов запрошуючи дитину сісти поруч. Ньєман так і зробив. Утягнувши голову в плечі, зчепивши пальці, він злегка постукував підборами.

— Я хочу вам подякувати, — крізь зуби пробурмотів він. — Якби не ви там, у льодовику…

— Я виконувала свій обов’язок провідника.

— Це правда. Ви не лише врятували мені життя, а й привели саме туди, куди я прагнув потрапити…

Фанні спохмурніла. Коридором сновигали жандарми. Скрипіли шкіряні черевики, шурхотіли непромокальні плащі.

— Де ви зараз? — запитала дівчина. — Я маю на увазі, що вам уже вдалося дізнатися? Звідки ця жахлива жорстокість? Чому вбивця діє так… ненормально?

Ньєман спробував усміхнутися, але це йому не дуже вдалося.

— Ми не просунулись ані на крок. Я знаю лише те, що мені підказує чуття.

— Тобто?

— Чуття підказує мені, що це серійні вбивства. Але серійні не в звичному розумінні цього слова. Цей не той убивця, який діє випадково, керуючись лише своїми нав’язливими думками. Ці вбивства мають мотив. Чітко визначений, глибокий і раціональний.

— Що ж це за мотив?

Поліціянт глянув на Фанні. На її обличчі, немов зграйки пташок, мерехтіли тіні від вартових, що проходили повз них.

— Я не знаю. Поки не знаю.

Запала мовчанка. Фанні запалила цигарку й несподівано запитала:

— Скільки років ви вже працюєте в поліції?

— Близько двадцяти.

— Чому ви обрали цей фах? Щоб арештовувати поганих людей?

Ньєман усміхнувся, цього разу цілком щиро. Краєм ока він помітив, що повернулася чергова група поліціянтів у плащах, на яких зблискували краплини дощу. Із самого виразу облич комісар уже знав, що нічого нового не виявили. Він знову обернувся до Фанні, що затягувалася цигаркою.

— Знаєте, цей тип мотивації дуже швидко втрачається по дорозі. До того ж справедливість і всі порожні розмови, пов’язані з нею, мене ніколи не цікавили.