Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Ні, Ньєман не марив! Навпаки: він помітив те, на що Фанні, надто зайнята страховкою, не звернула уваги. Сонце! Там, назовні, хмари вочевидь розійшлися й визирнуло сонце. Звідти це розсіяне світло, що просякало в ущелину. Звідти ці безупинні відблиски й дзюркіт, схожий на зловісне хихотіння.

Температура підіймалася. Лід починав танути.

— Дідько, — видихнула Фанні, яка щойно все зрозуміла.

Вона глянула на найближчий льодобур. Його різь визирала зблискуючи зі стіни, що танула, немов точила довгі сльози. Ще трохи — і вони обоє зірвуться, полетять на дно прірви.

— Назад! — скрикнула дівчина.

Ньєман ступив крок назад, намагаючись посунутися ліворуч, але нога його зісковзнула з виступу. Комісар здригнувся й шарпнув за мотузку, прагнучи відновити рівновагу. Майже одночасно почувся тріск, із яким льодобур вирвався зі стіни, скрегіт Ньєманових кішок по кризі й різкий удар, коли Фанні останньої миті схопила поліціянта за комір куртки. Дівчина притиснула його до стінки.

Крижана вода пекла йому обличчя. Фанні прошепотіла йому у вухо:

— Не ворушіться.

Ньєман завмер, зіщулившись на виступі й тяжко дихаючи. Фанні перелізла через нього. Комісар відчув її дихання, запах її поту, легкий дотик її кучерів. Вона знову прикріпила його до страховки і з неймовірною швидкістю вкрутила два додаткових льодобури.

Поки вона це робила, дзюркіт води перетворився на ревіння, а струмені води злилися в один суцільний водоспад і з гуркотом ринули по стінах. Цілі брили відколювалися від льодовика й падали вниз, розбиваючись на карнизі. Ньєман заплющив очі. Він відчув, що непритомніє, зісковзує в небуття посеред цієї дзеркальної галереї, у якій щезало все — кути, відстань, перспектива.

До реальності його повернув крик Фанні.

Він обернувся ліворуч і побачив, що дівчина, тримаючись за мотузку, намагається відштовхнутися від стіни. Надлюдським зусиллям Ньєман підвівся й рушив до неї під потоками води, що спадали донизу зі страшенною силою. Учепившись міцно в мотузку, поліціянт завис на ній, наче повішеник, і перебрався через справжню прямовисну річку. Навіщо ж Фанні відштовхується, коли безодня ось-ось їх поглине? Дівчина показала пальцем на льодову стіну:

— Он, — видихнула вона. — Он він.

Ньєман глянув у напрямку, в якому вказувала альпіністка, і не повірив своїм очам.

На блискучій поверхні стіни, наче на дзеркалі з текучої води, зненацька проступив силует тіла, ув’язненого в кризі. Тіла в позі ембріона. Із ротом, роззявленим у німому крику. Вода, невпинно спливаючи по стіні, розмивала й викривлювала це видиво трупа з посинілою й потятою ранами шкірою.

Однак, хоч який він був ошелешений, хоч як йому дошкуляв холод, що загрожував убити їх обох, Ньєман одразу збагнув, що бачить лише відображення дійсності. Ставши якомога певніше на виступі, він, окресливши півколо, обернувся до протилежної стіни.

— Ні, — тихо промовив поліціянт. — Он він.

Ньєман стояв і не міг відірвати очей від справжнього, вмерзлого в протилежну стіну трупа, чиї криваві обриси плуталися зі своїм відображенням.

Ньєман поклав течку на стіл і звернувся до капітана Барна:

— Чому ви так упевнені, що нова жертва — це саме цей чоловік?

Жандарм, що стояв перед ним, розвів руками з виразом, наче пояснював очевидне.

— До нас саме прийшла його мати. Каже, її син зник сьогодні вночі…

Ньєман знову перебував у приміщенні жандармерії, на другому поверсі. Він тільки-тільки почав відігріватися, натягнувши на себе грубий шерстяний светр із високим коміром. Минула година відтоді, як Фанні вдалося витягнути їх обох із ущелини майже неушкодженими. Їм пощастило: гелікоптер, що повернувся по них, пролітав над розколиною саме тої миті, коли вони дісталися назовні.

Тепер, щоб видобути труп із його льодової могили, там працювали команди гірських рятувальників, а комісар із Фанні Феррейрою повернулися до міста, де відбули обов’язковий у таких випадках лікарський огляд.

У жандармерії Барн відразу ж повідомив йому про нового зниклого, який міг виявитися тим трупом, що його знайшов Ньєман, — Філіпп Серті, двадцять шість років, неодружений, працював санітаром у Ґернонській лікарні. Посьорбуючи гарячу каву, комісар повторив своє запитання:

— Як ви можете бути певним, що йдеться саме про цю людину, доки ми не встановили особу загиблого?

Барн пошукав щось у картонній течці й пробурмотів:

— Ну… через подібність.

— Яку подібність?