Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Тоді чому ж? Прагнення наживи? Надійна посада?

— Дивні у вас думки, — вражено відказав Ньєман. — Ні, я думаю, що обрав цей фах заради відчуттів.

— Яких відчуттів? Тих, що їх ми з вами зазнали сьогодні?

— Зокрема й тих.

— Я зрозуміла. — Вона кивнула з іронічним виразом, видихаючи хмаринку білого диму. — Ви «екстремал», людина, яка відчуває цінність свого життя, лише щодня ризикуючи ним…

— А чом би й ні?

Фанні змінила позу, подібно до Ньємана втягнувши голову в плечі й склавши руки як до молитви. Дівчина більше не сміялася. Мабуть, вона зрозуміла, що за цими загальними словами ховалося щось серйозніше і що Ньєман показав їй якусь частинку свого найпотаємнішого єства.

— А й справді, чом би й ні… — пробурмотіла вона з цигаркою в губах.

Поліціянт скоса, через дужку окулярів, глянув на руки дівчини. Обручки нема. Лише пластирі, рубці й потріскана шкіра. Немовби молода альпіністка побралася з самою природою, стихіями й гострими відчуттями.

— Ніхто не може зрозуміти слідця, — серйозним тоном промовив Ньєман. — Тим паче — судити його. Ми живемо в замкненому, жорстокому й непослідовному світі. Небезпечному світі з чітко визначеними кордонами. Ті, хто зовні, не можуть його збагнути. Ті, хто всередині, — безсторонньо оцінити. Таким є світ слідців. Замкнений сімома замками. Обнесений колючим дротом. Незбагненний для решти. І в цьому вся його суть. Певним є лише одне: нам нема чого навчитися від бюрократів, які не ризикують нічим і бояться навіть притиснути собі пальці автомобільними дверцятами.

Фанні вигнулася, запустила пальці у волосся й руками зачесала догори свої кучері. Ньєман подумав про коріння, змішане з землею. Коріння того паморочливого почуття, що називається «хтивість». Поліціянт затремтів. Він відчув, як шкіру його поколюють крижані голочки, а кров закипає від внутрішнього палу.

— Що ви будете робити далі? — стишеним голосом запитала дівчина. — Який ваш наступний крок?

— Шукати далі. І чекати.

— Чекати чого? — запитала вона, знову викличним тоном. — Наступної жертви?

Ньєман підвівся, не звертаючи уваги на її випад.

— Чекати, коли тіло спустять із гори. Убивця призначив нам зустріч. Він лишив на першому трупі вказівку, яка скерувала мене на льодовик. Я гадаю, що на другому теж має бути якийсь натяк, який приведе нас до третього… І так далі. Це щось на кшталт гри, у якій ми маємо програвати щоразу.

Фанні також підвелася й узяла свою куртку, що сохнула на краю лавки.

— Треба буде домовитися з вами про інтерв’ю.

— Про що це ви?

— Я головна редакторка університетської газети «Темпо».

Ньєман відчув, як під шкірою напнулися нерви.

— Тільки не кажіть, що ви…

— Не бійтеся, мені начхати на цю газету, і я не маю наміру вам шкодити. Але, зважаючи на те, як розгортаються події, скоро тут будуть усі національні медіа. Тоді ви матимете на своєму хвості журналістів куди чіпкіших, ніж я.

Комісар лише відмахнувся від такої перспективи.

— Де ви мешкаєте? — зненацька запитав він.

— У студмістечку.

— А де саме?

— На останньому поверсі головного корпусу. У мене там квартира, поруч із помешканнями інтернів.

— Там, де живуть Кайюа?

— Еге ж.

— Що ви думаєте про Софі Кайюа?

Обличчя Фанні прибрало захопленого виразу.

— Дивна жінка. Мовчазна. І збіса вродлива. Вони обоє були страшенно замкнуті. Не знаю навіть, як це сказати… Немовби їх поєднувала якась таємниця.

Ньєман кивнув.

— У мене точнісінько таке саме враження. І мотив цих убивств, можливо, ховається саме в цій таємниці. Якщо ви не заперечуєте, я зайду до вас трохи пізніше.

— Щоб підбити до мене клинці?

— Авжеж, — погодився комісар. — Тепер і поготів. Обіцяю вам ексклюзивну інформацію для вашої газетки.

— Кажу ж вам: мені на неї начхати. Мене не підкупити.

— Отож, до вечора, — кинув комісар через плече, відходячи.

Минула година, а тіло другої жертви досі не вивільнили з льодовика.

Ньєман не тямився від люті. Він щойно вислухав стислі свідчення матері Філіппа Серті, старої жінки, що говорила із сильним місцевим акцентом. Напередодні її син виїхав із дому, як зазвичай, близько дев’ятої години вечора на своїй машині — нещодавно придбаній уживаній «Ладі». Філіпп працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, зміна його починалася о десятій вечора. Мати занепокоїлася тільки вранці, коли побачила машину в гаражі, але не знайшла сина в його кімнаті. Це означало, що він повернувся, а потім пішов кудись знову. Але найдивніше було попереду: зателефонувавши до лікарні, пані Серті довідалася, що Філіпп тої ночі відпросився з роботи. Отже, він їздив деінде, потім повернувся, лишив машину й подався кудись пішки. Що це все могло значити? Жінка була в розпачі, вона повисла в Ньємана на руці, благаючи допомогти їй. Де її хлопчик? Куди він міг подітися? У нього ж не було дівчини, він нікуди не ходив і завжди ночував удома.