Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Комісар слухав усі ці деталі без особливого ентузіазму. І все ж, якщо трупом, ув’язненим у льодовику, справді був Серті, то ці свідчення давали змогу визначити ймовірний час злочину. Убивця напав на хлопця пізно вночі, убив його, вочевидь покалічивши, а тоді затягнув на Валлернський льодовик. Тіло так міцно вмерзло в кригу через ранковий мороз, що скував льодові стіни. Усе це, однак, було тільки припущенням.

Комісар провів жінку до чергового жандарма й попросив скласти детальний протокол її свідчень, а сам, прихопивши під пахву матеріали справи, вирушив до своєї штаб-квартири, тобто невеличкої аудиторії, виділеної йому.

Там комісар переодягнувся, убравшись в один зі своїх костюмів, а потім, сам-один у приміщенні, розклав на столі різноманітні документи, які мав до свого розпорядження. Насамперед він узявся за порівняльний аналіз Ремі Кайюа і Філіппа Серті, прагнучи відшукати зв’язок між першою та ймовірною другою жертвами.

Спільних ознак виявилося не так уже й багато. Обидва мали близько двадцяти п’яти років. Обидва були високі, худорляві, коротко стрижені, з правильними, однак неспокійними рисами обличчя. І той, і інший уже не мали батька: старший Серті помер два роки тому від раку печінки. Ремі Кайюа, крім того, мавши вісім років, утратив також і матір. І останнє, що вони мали спільного між собою: обидва молодики працювали там, де їхні батьки: Кайюа — у бібліотеці, Серті — у лікарні.

Відмінностей натомість було значно більше. Кайюа й Серті вчилися в різних школах, мешкали в різних районах і належали до різних суспільних прошарків. Ремі Кайюа походив із родини інтелігентів середнього класу й виховувався в університетському середовищі. Філіпп Серті, син затурканого лікарняного техпрацівника, йдучи за батьковим прикладом, улаштувався на роботу до лікарні, коли мав п’ятнадцять років. Він ледве вмів читати й писати і мешкав із матір’ю в убогій халупчині на околиці Ґернона.

Дні Ремі Кайюа минали серед книжок, ночі Філіппа Серті — серед лікарняних ліжок. У Серті, схоже, не було навіть жодного захоплення, окрім як тинятися пропахлими дезінфектантом коридорами та бавитися ввечері у відеоігри в пивниці навпроти лікарні. Кайюа звільнили від військової служби. Серті відслужив у піхотних військах. Перший був одружений, другий — ні. Перший захоплювався походами в гори, другий нікуди не виходив із дому. Перший був шизофренік і, схоже, небезпечний, другий, як стверджували всі, хто його знав, був «ласкавий, наче янгол».

Доводилося змиритися з очевидним: єдиною спільною рисою цих двох чоловіків була їхня зовнішність: гостре довгасте обличчя, коротке волосся й тонкий стан. Барн вочевидь таки мав рацію: убивця вибирав собі жертв, керуючись їхнім зовнішнім виглядом.

Ньєман на якусь хвилю припустив сексуальний мотив злочину: убивця міг бути прихований гомосексуаліст, якого вабив такий тип молодиків.

Комісар, одначе, не вірив у цю версію, та й судовий медик категорично відкинув таку можливість. У ранах і каліцтвах на першому трупі патологоанатом бачив холодну жорстокість, ретельність, яка не має нічого спільного із шаленством збочених бажань. До того ж на трупі не знайдено жодних слідів сексуального насилля.

Що ж тоді?

Може, безумство вбивці було іншої природи. Хай там як, а зовнішня подібність між двома жертвами й два вбивства за два дні підтверджували гіпотезу про серійного маніяка, що, охоплений шаленою нестямою, убиватиме далі й далі. На користь цього припущення свідчили ще кілька фактів: залишена на першому трупі вказівка, яка привела до другого, поза ембріона, виймання очей і це показне прагнення лишити тіла своїх жертв у диких місцях: в ущелині скелі, що нависає над річкою в першому випадку, прозорій в’язниці льодовика в другому…

І, попри це, Ньєман усе ж не схилявся до цієї версії.

Насамперед цьому суперечив увесь його багаторічний досвід поліціянта: хоча імпортовані зі Сполучених Штатів серійні вбивці заполонили сторінки книжок та екрани телевізорів, але в реальному житті ця жахлива тенденція не мала підтвердження у Франції. За двадцять років служби Ньєман мав справу з педофілами, що скоювали вбивство у мить надламу, з насильниками, що вбивали від надміру люті, садомазохістами, що зайшли задалеко у своїх жорстоких іграх, але ніколи йому не траплявся серійний убивця — у точному значенні цього слова, — який позбавляв би людей життя без жодного мотиву, не лишаючи жодних указівок. Такі злочини не притаманні Франції. Комісар не мав наміру аналізувати причини такого явища, утім факти були навіч: останніми французькими серійними маніяками були вихідці з міщанського класу, як-от Ландрю чи лікар Петьйо [44] Анрі Дезіре Ландрю (1869–1922) — французький серійний убивця, що вбив і розчленував десять жінок і одну дитину під час Першої світової війни. Мав прізвисько «Синя борода з Ґамбе». Марсель Андре Анрі Фелікс Петьйо (1897–1946) — французький лікар і серійний убивця. Був засуджений за численні вбивства, після того як у його домі в Парижі виявили рештки двадцяти шести людей. , які вбивали заради наживи або якогось жалюгідного спадку. Нічого спільного з кривавими чудовиськами, що заполонили Америку.